— Ім’я майстрині, яка виготовила такі «полтавські троянди», підкажете? Дорого просила за вишиванку?
— Це подарунок. У мене завжди було фанатичне бажання виступати у білому піджачкові, та творчість у «ВВ» не передбачала роботу «не пильну», а тому «фінтіфлюшки» різні швидко відлітають, коли виконуєш номери з баяном чи вдаєшся до якогось «стьобу». А от у новому проекті, де виступаю разом із джаз-кабаре «Забава», я реалізував свою мрію.
— Яким чином ваша доля пов’язана з Полтавщиною?
— У моїх батьків полтавське коріння, я малим приїздив сюди на відпочинок.
— А полтавці ображаються: чому не їдете з концертами...
— Тоді я ображаюся: чому не запрошують. Я ж артист.
— То що, привіт місцевим культармійцям?
— Привіт тим організаторам концертів, котрі постійно «лісоповали» возять до вас, а не українську музику!
— Новий проект, разом із джаз-кабаре, означає, що ви стали знавцем джазу?
— Я новачок у джазі. Але вбачаю у ньому якісь етнічні риси. Вже говорять про так званий український джаз. Працюючи над етнічною музикою, знаю, що в нас є безліч виконавців, які поєднують етно-музику й той же джаз. Концертують вони, на жаль, здебільшого за кордоном... А перспективи дуже прості: якщо проводитиметься відповідна робота, то й джаз буде в порядку. Аби нашим джаз-менам було «куди якір кинути». Це можна зробити не тільки в Києві. Чому б не в Полтаві?
— Джаз-кабаре — це більше кабаре чи джаз?
— У нашій програмі пісні львів’янина Богдана Весоловського, який мешкав до війни у Львові й вважався одним із засновників українського довоєнного джазу. Багато його однодумців тоді емігрувало, Весоловський опинився в Торонто... У програмі «Забави» також пісні радянського періоду, мої твори, але у джазовій обробці. Програму гарно сприймали й у Львові, й у Вітебську. Приємно бачити серед глядачів багато молоді. Я взагалі люблю публіку, яка шукає мистецьких пригод... Щодо кабаре, то це та культура, яка в нас ще не дуже відома. Адже період загальносвітової тенденції захоплення кабаре випав із історії музичного розвитку нашої країни. Натомість в Америці цей жанр представлений дуже широко в мюзиклах. Я ж хочу відродити ці традиції на
пострадянському просторі. Є вже поодинокі колективи, котрі демонструють жанр європейського характеру: якісь побутові речі на сцені, елементи буфонади, але теми в піснях філософського змісту, естетичні. Аби десь з’явилося справжнє кабаре, я першим замовляв би туди квитки й відвідував концерти.
— А що приємніше: брати участь у фестивалях чи організовувати їх? Адже ви автор ідеї такого мистецького зібрання, як фестиваль «Країна мрій»?
— Брати участь краще... Щодо моїх організаторських ідей: я роблю фестивалі, бо вважаю, що в Україні в них є потреба. Наразі дуже мало відбувається мистецьких зібрань, у той час, коли є багато артистів, які гідні бути почутими. Сьогодні немає проблем із творчим наповненням, проте є труднощі з просуванням власного продукту. Навіть у Києві можна організувати ще кілька фестивалів. У мене особисто є багато ідей.
— Як підтримуєте слов’янську культуру? Ви говорили, що після 2004 року вдесятеро зменшилася кількість ваших концертів на Лівобережній Україні.
— Я підтримую культуру будь-яку й не розумію, як це може бути: слов’янська чи не слов’янська культура. Подібні запитання вважаю не тільки політично забарвленими, а просто спекуляцією: серби, хорвати, поляки — теж слов’яни, але чомусь Росія не плекає надії на об’єднання з цими народами, а тільки дивиться у бік України чи Білорусі. Вважаю, у першу чергу привертають увагу наші надра, земельні ресурси тощо. Мовляв, давайте будемо сильними, давайте підтримаємо слов’янську культуру. Так об’єднуйтеся з поляками, аби бути сильними! Я за об’єднання народів, але проти спекуляції над народом. Якщо ми об’єднаємо увесь слов’янський світ — я тільки «за», але той самий Крим — це й росіяни, й українці, й гагаузи, й татари, й євреї — чому ж тоді деякі говорять, що Крим має бути російським? Якщо об’єднує народи мистецький фестиваль, маючи статус міжнародного — це правильно, але коли ми «пересмикуємо» тему в російський чи український бік — це неправильно...
— Відбулися чергові вибори в країні. Як дивитеся на те, що артисти виходять на сцену підтримати того чи іншого кандидата чи політика у передвиборну кампанію?
— Я не брав участі у турах підтримки... Але не буду доволі категоричним, якщо хтось із кандидатів запропонує проект, який був би цікавим суспільству. Не просто імітація бурхливої діяльності, а з позитивним і корисним змістом. Чого б, власне, не використати певний політичний період для реалізації хорошої справи?
— Коли вам допомагає ваша слава, а коли навпаки?
— Слава — це дуже потужний інструмент і потужна зброя. В залежності від того, як захоче в цьому випадку артист використовувати такий інструмент... Якщо я захочу просто повалятися на пляжі — слава мені зашкодить — так просто не полежу, особливо на нудистському... Але, якщо наприклад, я маю якісь цікаві ідеї, реалізації яких слава посприяє — це добре. Потрапити на той же мистецький фестиваль людині вже відомій набагато простіше, ніж це зробити маловідомому, але не менш фаховому артистові.
— У вас, напевно, є свої методи налагодження контактів із публікою? Поділіться секретом свого успіху у глядача.
— Можна ототожнити цей процес із так званою сенсорною системою (бачите, я ж закінчив КПІ за спеціальністю «Радіотехніка»), — тобто може використовуватися прийомо-передача й на сцені. Ти сприймаєш настрій публіки, щось передаєш їй і бачиш, як змінюється настрій людей, відчуваєш позитивний зворотний зв’язок — коли йде «накачка енергії», й відбувається творчий катарсис. Це й є завдання кожного артиста — обмін енергією, у фізиці це називається «стояча хвиля». Це можна назвати моїми мистецько-технічними прийомами. Можливо, комусь здається, що артист витрачає на сцені багато енергії, а насправді — він використовує резонансні точки людей, або, як говорять, струни душі. Аби ті зазвучали...
— А яка енергія тоді в танцювальній музиці, яку ви пропагуєте як ді-джей?
— Ситуація дискотеки реалізує, можливо, найдавніший і найпотаємніший мистецький акт людства. Оті танці біля вогнища після поїдання мамонта — це й були перші дискотеки. Сьогодні люди входять у раж від рухів у темряві, світломузика — це імітація відблисків вогню. Ця транс-сексуальна енергія має дуже глибинні корені... А чи мені особисто подобається? Подобається, коли це спрямоване на позитив. Адже можна ж «крутити музику» із жорсткою енергетикою, публіка при цьому опиняється незахищеною, наша ментальна машина «вимикається». Тоді єдиний опір на такій дискотеці — це залишити негативне середовище, яке, можливо, виникне через непозитивну музику. В мене є ідея створити такий напрям, як українська дискотека. Маю зразки оригінальної й рідкісної музики. Мандруючи світом, помічаю, що повсюди на дискотеках грають одну й ту ж музику. Світ уніфікується й втрачає свою ідентифікацію, а так не повинно бути. З одного боку, глобалізація — це класно, а з іншого — втрата індивідуальності. Пропагувати українську танцювальну музику — справа нелегка. Проте, в мене немає у цьому конкурентів — я єдиний у світі український ді-джей.
— Як зберегти таку індивідуальність, як у вас?
— Для цього треба спиратися на власну ерудицію, не бути «зомбі» чужих авторитетів і думок, мати свою позицію з будь-якого питання. Дарма, що твоя думка — оригінальна до наївності, не завжди збігатиметься з загальною. Та чужа думка завжди здається для твого власного «Я» чужим продуктом. Врешті-решт життя доведе, що така загальна точка зору для окремого індивідума не спрацьовує, а отже, вона чужа, безкорисна й шкідлива... Якщо ж зараз перейти у площину теми мистецтва, то сильним інструментом нав’язування думки є засоби масової інформації. В Україні журналістам треба бути особливо обережними, усвідомлюючи наскільки сьогодні люди підвладні чиїйсь думці. Аби не потрапити в тенета чужої думки, я лише «скольжу» по сторінках преси чи каналах телевізора. Обираю тільки «зерна здорового глузду».
— У вас є мрія чи все вже здійснилося?
— У мене є одна тотальна мрія — аби усім було добре. Наприклад, якщо я вдало виступив і отримав бурхливі аплодисменти, а отже, зробив когось задоволеним і щасливим — це здійснення мрії...
— Ви переклали на українську мову пісні Віктора Цоя, хто на черзі?
— Я його переклав ще 10 років тому. Потім був Висоцький. Бутусова вже на французьку мову переклав. З останнього — переклад на українську слів пісень «Как много девушек хороших», «Постой, паровоз» і навіть «Гоп-стоп». А найсвіжіше — «Пісня про зайців»...
— Це спеціально до року Зайця? А вам часто говорять, що ви — приємна у спілкуванні людина?
— Це комплімент? Дякую... Скажу, що ми живемо в емансипованому суспільстві, й іноді жінки роблять такі компліменти, що ми, чоловіки, навіть ніяковіємо — настільки тонко й вишукано. На жаль, чоловіки розучилися це робити...
— А ви ще можете?
— Я ще можу.
— Що для вас любов?
— Любов — це ядерний реактор, який має кожне серце й наповнює не тільки наші душі, а й усе оточуюче добром і щастям. Якщо, навіть десь глибоко, у людини немає такого «ядерного реактора», то вона швидко згасає. А ще таку людину, на жаль, не люблять й оточуючі. Любов — це стрижень людської діяльності — і професійної, й особистої. А з іншого боку — любові треба вчитися — розуміти, не боятися й довіряти їй. Треба бути готовим до любові завжди. Як солдат! І тоді обов’язково доля подарує такий випадок, коли потрібна буде твоя любов. Любов — це відкритість. А ми, на жаль, живемо в доволі агресивному світі, а отже, часто «закриваємося», при цьому ще й безпідставно «обдаровуємо» людей навкруги негативними рисами. Можливо, людина не бажає тобі зла, але досвід і закритість заважають спілкуванню з нею...
— У артиста буває у житті момент зупинки, завершення діяльності...
— А чому він повинен зупинятися? Як не захоче, зупинка у творчості не настане ніколи! Це, наприклад, як наша ходьба: захотіли — зупинилися, не захотіли — йдемо далі. Я ось з вами посидів, поговорив і біжу далі. На сцену...
