Читайте також:
«Не закидайте цю могилу. Завтра в неї Грицька ховатимуть»
Мій тато народився у 1915 році, мама — у 1918. Усе життя вони пропрацювали на землі. Він — трактористом, вона — агрономом. Тому вони добре знали ціну хліба, значення землі-годувальниці. Але не лише професія спонукала їх цього.
Мої батьки були зовсім юними, коли в Україні розпочався вікопомний Голодомор. Усі його жахіття вони відчули, як кажуть, на власній шкурі. Маму, за її словами, від смерті врятувала річка. Її сім’я жила у Нехворощі, поряд із водоймою. Діти робили вудочки і щодня бігали з ними до річки. Велика риба на ті знаряддя звичайно ж не ловилася. Клювали, як правило, малесенькі верховоди чи карасики. Їх і тоді, і зараз пукасями називають. Але й дітям, і дорослим та рибка була найкращою. Вона значила більше, аніж сьогоднішні делікатеси — тунець, сьомга чи омари з устрицями. Пукасі були порятунком від смерті, єдиною їжею для всієї сім’ї. Їх навіть не варили і не смажили. Лише одчищали дерев’яними дощечками від луски і їли сирими.
Батько у ті страшні роки разом із своїм двоюрідним братом пас колгоспного вола. Голод подіяв на братів по-різному. Тато висох, як тріска, а його родич навпаки — опух. Батько розповідав: «Бувало, прямо на пастівнику упаду і прошу брата, щоб підняв мене із землі. Сам встати не міг, сили не було». А коли помер його батько, люди казали: «Не закидайте могилу, бо слідом і Грицька в ній ховатимуть».
Але батько вижив. Вижив завдяки тодішньому голові колгоспу Царичанському (Царство йому Небесне). Голова розпорядився: «Давайте баланди всім по одному черпаку, а Грицькові — два». «Баландою» тоді називали овочевий суп. Часто-густо він був настільки прозорий, що можна було побачити дно миски. Але й така «поживна» страва рятувала життя людей.
А ось голод 1947‑го року випало пережити і мені. Їли тоді лободу, буряки і блини з тирси. Хоча інколи мамі вдавалося ще до сходу сонця спекти хліб. Працювали батьки дуже часто по 20 годин. Пам’ятаю, як ми дітьми носили батькові у полезахисну смугу кисети із тютюном. Він спав прямо у тракторі, а курив, щоб не задрімати на роботі.
Давно вже немає на цьому світі моїх батьків. Але пам’ять про них, про страшні події, які вони пережили, вічна. Зараз усі ми живемо хоча й тяжко, але без війни і голодоморів. Тим більше, потрібно пам’ятати про скороминучість життя. Воно — як спалах сірника у порівнянні із існуванням Всесвіту. І прожити його потрібно по совісті, приносячи користь не лише собі, а й іншим. А щоб жити по совісті, потрібно і пам’ятати. У тому числі й про трагічні сторінки нашої історії.
| Кобеляки | Суспільство
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
