Сьогодні на місці колишніх Решетилів—звичайні луки. І тільки дерева, які тісною купкою туляться одне до одного, ніби нагадують, що колись попід ними стояли хати і жили люди. Але було це давно. Адже останній житель покинув хутір сорок років тому — у 1970‑му. І за ці кілька десятків років немилосердний час не залишив і сліду від колишнього людського поселення. Не стало хат, і про маленький населений пункт почали забувати люди. Це видалося несправедливим деяким вихідцям із Решетилів. Той, хто бігав по цій землі ще маленьким, і зараз вважає своєю малою батьківщиною саме цей неіснуючий нині хутір. Так у братів Васют — Михайла, Віктора та Валерія і Валерія Решетила виник задум установити на місці хутора пам’ятний знак, щоб зберегти пам’ять про Решетили для нащадків. Такий знак невдовзі було виготовлено і встановлено. А 5‑го грудня в урочистій атмосфері відбулося його відкриття.
Біля пам’ятного знака зібралися колишні — останні — жителі Решетилів, представники влади та численних козацьких організацій. Відкрив урочисте зібрання малокобелячківський сільський голова Геннадій Скубій. Він передав слово представнику кобеляцького козацтва Миколі Жуку. Потім про важливість встановлення таких пам’ятних знаків та збереження козацьких традицій говорив заступник голови районної ради Микола Перерва. Цікавими фактами про життя хутора Решетили поділився із присутніми отаман української козацької громади Полтавщини Юрій Дмитренко. Він, зокрема, повідомив, що має у планах встановити подібні знаки на усіх місцях, де колись існували козацькі хутори.
— Раніше я думав, що у нас їх було близько 60, — розповів Юрій Михайлович. — Але потім мені до рук потрапила стара карта, з якої видно, що таких хуторів було не менше 200. І це тільки ті, які мали назви! Тому що на карті іще близько 300 хуторів без імені, лише позначених літерою «х»!
Щодо хутора Решетили, то його було засновано у 17‑му столітті козаком Решетилом. Як розповів Юрій Дмитренко, займався цей козак бджільництвом, а отриманий мед поставляв на Запорізьку Січ. Хутір проіснував три століття. А в нові часи його мешканці по одному, по двоє почали перебиратися до сусіднього Малого Кобелячка. Останнім жителем хутора був Василь Решетило. Його, звісно ж, запросили на відкриття пам’ятного знаку і надали слово.
— Я тут народився, ріс і жив до 32 років. А потім останнім перебрався на Малий, — почав розповідати Василь Іванович. Але від хвилювання йому забракло слів і він коротко закінчив. — Оце і все…
Справді — це усе. На цьому історія козацького хутора Решетили закінчується. Але лишається іще пам’ять його колишніх жителів та оцей пам’ятний знак, який німим нагадуванням самотньо стоїть серед поля. І той, хто зупиниться і пробіжить очима рядки напису на чорній плиті, дізнається, що тут колись були Решетили…
