Ще декілька років тому Армена Акопяна вважали одним із найталановитіших гравців у країні. Судіть самі — 228 зіграних матчів у вищій лізі, постійне залучення до лав юнацької та молодіжної збірних. Потім — перехід
до Донецька, перспектива грати у євротурнірах, а там — і можливе запрошення до національної команди. Гравців такого амплуа, як плеймейкер, або диспетчер у нашій першості завжди було обмаль. Але після переходу кар’єра спортсмена повернулася в інший бік, до того ж Акопян отримав важку травму і за останні два роки випав з поля зору, тому я не міг не скористатися нагодою та поспілкувався з футболістом.
— Армене, для запорізьких уболівальників ти — постать знаменита, а полтавцям менш відомі етапи твоєї кар’єри, тому давай почнемо з розповіді про тебе.
— Я вихованець футбольної школи запорізького «Металурга». Ми жили поруч зі стадіоном і футболом я марив, весь вільний час проводив із м’ячем. У 7 років мене за власним бажанням у секцію привів батько як тільки почався набір мого року народження. Таким чином, я одночасно пішов і в загальноосвітню школу, й у футбольну. Там займався, доки мене не перевели до дублюючого складу. А вже в 1996 році я дебютував за основу, коли в матчі проти тернопільської «Ниви» вийшов на заміну у другому таймі.
— Ти навчався не у спортінтернаті, як тобі вдавалося поєднувати навчання у школі й футбол, якщо в настільки юному віці дебютував у вищій лізі?
— Як тільки я потрапив до дублюючого складу, то в школі з розумінням поставилися до цього і дозволили вільно відвідувати заняття. Не скажу, що я вчився погано, але часу не вистачало, бо футбол був для мене на першому місці. Крім тренувань і матчів за «Металург», я ще залучався й в усі збірні України у своєму віці. А це — збори, переїзди, турніри, які важко було поєднувати з навчанням і, чесно кажучи, я особливо й не намагався.
— У 2005 році ти був одним із лідерів команди, але після 10 років у запорізькому «Металургу» вирішив змінити клуб. Чому?
— Коли закінчувався мій контракт,
ми з керівництвом запорізького клубу не дійшли згоди щодо умов нового. Тому я відгукнувся на пропозицію донецького «Металурга» і підписав із цим клубом попередній контракт. Коли у Запоріжжі зрозуміли, що вони мене втратять, то на умови погодилися, але було пізно. Начебто у Донецьку все складалося добре, тренерський штаб команди був задоволений моїми діями. Але як тільки почався чемпіонат, усе змінилося. В першу чергу зміни торкнулися керівництва клубу. В процес управління командою почав втручатися усім відомий Дмитро Селюк. Команду почали комплектувати легіонерами, тому ті гравці, яких запрошував Олександр Севидов, виявилися непотрібними. І я перейшов до «Кривбаса», де відіграв один сезон.
— Як складалася кар’єра у Кривому Розі?
— Спогади залишились лише приємні. «Кривбас» був укомплектований гарними виконавцями. Тренер команди Олександр Косевич створив приємну атмосферу у колективі і ми вдало виступали у першості. Проте знов на заваді став фінансовий фактор. Тодішній президент клубу Сергій Поліщук уже не міг самотужки утримувати команду і змушений був відмовитися від її фінансування. Я вирішив повернутися у Запоріжжя, де мене дуже тепло прийняли вболівальники. Але повернення вийшло невдале. У 5 турі на самому початку гри я отримав травму. За іронією долі це відбулося у зустрічі проти «Кривбаса», ще й 1 квітня, але мені було не до жартів. Я ще на полі відчув серйозність пошкодження і зрозумів, що без хірургічного втручання не обійдеться. За операцію та відновлювальні процедури «Металург» сплатив, проте за обопільною згодою контракт із клубом ми розірвали.
— Що ж було далі?
— Після цього я відновлювався, самостійно тренувався й підшукував собі команду. З’їздив на оглядини у кілька клубів, але там не залишився. Перейти до «Полтави» мені запропонував товариш Віталій Постранський, з яким ми разом грали в Запоріжжі (колишній воротар «Ворскли», зараз виступає у першості Азербайджану — Авт.). Він знайомий із президентом «Полтави» Леонідом Соболєвим, і мені надійшла пропозиція півроку пограти саме тут. Я погодився, про що й не жалкую. Нехай і друга ліга. Звичайно, мені хочеться пограти на вищому рівні, але я потрапив у гарний колектив, де керівництво дбає про команду. Я підписав угоду на півроку й мій контракт закінчується після гри з «Кременем» (яка так і не відбулася, тому що тур перенесений на весну — Авт.). Після цього ми обговоримо із президентом, що і як будемо робити далі.
— А виникали моменти у твоєму житті, коли ти від футболу стомлювався?
— Бувало й не раз таке відчуття, коли ти, що називається, «наївся» футболом. Воно виникає в той період, коли гра не йде. На полі нічого не виходить, втрачаєш віру у власні сили і з’являтися на ньому не виникає бажання. Наприклад, моя остання гра проти Сум. Я пропустив півтора місяця через ушкодження, вийшов — і не можу нічого зробити. Елементарно пас ближньому гравцю не міг віддати. Навіть гольовий момент не реалізував. М’яч зупинив, а з ударом поквапився, хоча там мене і воротар суперника з пантелику збив, коли крикнув, що позаду їхній захисник. У таких випадках стає соромно за себе перед глядачами й чекаєш, коли ж буде фінальний свисток. Це тому, що я не був готовий фізично. Такі ігри хочеться швидше забути.
— Які матчі або голи тобі запам’яталися?
— Насамперед, це матчі у Кубку УЄФА за запорізький «Металург» проти англійського «Лідса». Такі ігри неможливо забути, особливо матч на їх стадіоні — приголомшливе відчуття. Крім того, я за «Металург» у тому ж турнірі, але іншому супернику забив перший єврокубковий гол команди. Згадую свої ігри у складі молодіжної збірної. У матчах плей-оф я забив Швейцарії на їх полі, але в підсумку ми програли. Також я неодноразово засмучував Олександра Шовковського, причому два голи, що я йому забив, у підсумку ставали переможними.
— Що може вивести тебе з рівноваги на полі? Дії суперників, рішення суддів?
— З роками я вже не так емоційно реагую на події, що трапляються на полі, раніше міг поводитись агресивно. Не розумію, коли деякі гравці навмисно грають грубо, б’ють нишком. У другій лізі це трапляється частіше. Коли грали у Мелітополі, їх гравець із перших хвилин почав перевіряти мене на міцність та витримку, завдаючи ударів по ногах. А суддя не звертає на це уваги. Будь-якого футболіста дратує, коли такі дії залишаються безкарними.
— Твій син захоплюється футболом, як і ти у дитинстві?
— Бажання в нього, як і в мене, божевільне. Він рік займається у футбольній школі. Поки що йому важко й особливо він нічим не виділяється. Чесно кажучи, у такі роки я серед однолітків уже привертав увагу до себе. Але це ні про що не говорить. Хтось розкривається раніше, а хтось у 16 років. Головне, що у нього є бажання. Подивимося, що буде далі.
— Цікава річ — ти граєш з 16 років, а твій теперішній тренер Іван Шарий повісив бутси на цвях у 42 роки. Ви з ним на полі зустрічалися?
— Був такий випадок. Якщо не помиляюсь, то одного разу ми програли «Ворсклі» у Запоріжжі, і він виходив на поле. Не пам’ятаю, але, може, він тоді і забивав нам. Зважаючи на те, що і він, і я грали в атакуючій ланці, то безпосередньо протистояти один одному, мабуть, не судилося.
— Які в тебе подальші плани?
— У мене є кілька пропозицій з інших клубів, але спочатку я зустрінусь і переговорю із президентом «Полтави». Доки буде дозволяти здоров’я, буду відповідати певному рівню — гратиму. Коли зрозумію, що мій час пройшов, то закінчу кар’єру гравця. Не хочу ганьбитися й слухати на свою адресу неприємні репліки з трибун. Звичайно, хотілося б і далі залишатися у футболі, але в якій якості — ще не знаю.
На момент виходу номера ще було невідомо, чи продовжить Армен Акопян грати за «Полтаву». Мені як вболівальнику, звісно, хотілося б бачити гру цього футболіста у нашому місцевому клубі, але приймати рішення йому. Гравцю у січні виповнюється лише 30, за великим рахунком ще є років п’ять, а, може, й більше, активних виступів. Ось тільки, аби травми обходили стороною.
