27 квітня 1986 року пішла я в нашу кобеляцьку лікарню, щоб зробити кардіограму. Лежу на кушетці, поряд медсестра здійснює необхідні виміри. У цей час в кабінет заходить інша сестричка і запитує: «Як ти тут?»
— Та спину розігнути ніколи, хворих навалом, один за одним ідуть, ніби пороблено сьогодні.
— Звичайно «пороблено». Ти що? не чула, що атомна станція у Чорнобилі зірвалася.
Отак і я вперше почула про нині знамените на весь світ містечко Чорнобиль. І дізналася, що під Києвом сталася одна із найжахливіших в історії людства техногенних катастроф. До цього всі ми, радянські люди, вважали, що атомна енергія мирна, що вона приносить нам лише користь. А виявилось, що «мирний атом» може нести смерть.
З часом я дуже багато дізналася про подробиці і наслідки тієї катастрофи. Вперше прочитала про неї більш детально у жовтні 1986‑го у журналі «Юность». Коли зірвався реактор, ніхто не думав про небезпеку, яка криється в його надрах, усі просто ліквідовували пожежу. І лише коли, як мухи, почали падати перші пожежні, зрозуміли: це діє радіація.
У ті трагічні і водночас героїчні дні багато що відбувалося вперше в історії людства. Вперше на очах у оточуючих ставали лисими зовсім молоді люди, вперше вночі ставали чорними від засмаги обличчя прип’ятських рибалок. Ніколи до цього не збирали квітів та вінків із могил загиблих. А з могил померлих ліквідаторів‑чорнобильців збирали, бо квіти ті «фонили» смертоносними дозами радіації, яка йшла із тіл. Отаке було. І я ніколи цього не забуду.
Але я про ту страшну трагедію тільки читала. А є поряд із нами люди, про яких усе оте було написано, люди, котрі бачили все те на власні очі і власними руками рятували Україну і все людство від ще більшої катастрофи.
Нещодавно, 14 грудня, вони, учасники ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції, зібралися разом. Їх вітали, їм вручали грамоти і квіти. Вони слухали і приймали подарунки без посмішок на вустах. У декого на очах бриніли сльози. Це й зрозуміло. Не надто радісним є їх свято. Особливо для самих ліквідаторів, які бачили смерть своїх друзів і самі втратили здоров’я. Багатьох із них я знаю особисто. Це — Володимир Сахно, Олександр Волошин, Станіслав Фещенко, Віктор Байда, Віктор Гребе–нюк, Григорій Постольник, Сер–гій Панченко. Але я знаю не всіх. Адже лише в Кобеляцькому районі живуть 15 героїв‑ліквідаторів. Низько вклоняюся їм усім за їх безсмертний подвиг.
