У міліцію він потрапив… за направленням Компартії.
— Я тоді був комуністом, як, зрештою, і більшість. І мене Компартія направила на роботу до райвідділу — так я і опинився у міліції, — пригадує Іван Іванович.
Було це у далекому 87‑му році. У великому і неподільному Радянському Союзі ще будували комунізм і планували обігнати Америку. Іван Головко на той час уже встиг відслужити в армії. Із 1979 по 1981 рік він служив батьківщині на німецькій землі — у тогочасній НДР. Після служби у збройних силах на нього чекали неосвоєні землі Казахстану та Оренбуржя — кілька років він працював на цілині. Потім повернувся до Нових Санжар, де влаштувався на роботу у дорвідділ. Звідтіля Іван Головко і потрапив до Чорнобиля.
— Ніхто мене туди не посилав, визвався сам, добровольцем, — розповідає мій співрозмовник. — Тоді ж не всі до кінця розуміли, що конкретно там трапилося і які масштаби катастрофи насправді. Та й самосвідомість була ще на дуже високому рівні.
У районі аварії він пропрацював 15 робочих змін. З них — лише 2 — безпосередньо неподалік самого реактора. Робота була важкою і небезпечною — потрібно було водою заливати радіоактивний пил, щоб він не підіймався у повітря.
— Більше двох змін працювати там не дозволяли, — згадує Іван Головко. — Але знаходились люди, які умовляли і працювали у тій зоні мало не всі зміни. Оплачували цю роботу дуже високо — можна було «Жигулі» купити, відпрацювавши там всього кілька тижнів. Але тим відчайдушним людям потім було не до грошей. На моїх очах у одного з них ринула кров з рота і носа. Його забрала «швидка» і більше я його не бачив. Такі там були заробітки…
Іван Головко у Чорнобилі надміру не ризикував, тому зміг повернутися до Нових Санжар і незабаром вперше і надовго одягти міліцейську форму. Спочатку працював у ізоляторі тимчасового тримання, потім був старшиною. У останні роки існування Союзу разом із колегами будував нове приміщення райвідділу. А потім перейшов у службу дільничних інспекторів. На цій роботі побачив на власні очі половину сіл району, навчився спілкуватися з людьми, збирати оперативну інформацію. Ці навики потім знадобилися йому у слідчому відділенні, до якого він прийшов працювати у середині 90‑х.
— Робота дільничного — це перший клас у міліцейській школі, — говорить Іван Головко. — Пройшовши через цей клас, уже можна працювати в міліції. Адже наша робота — це, насамперед, спілкування з людьми. А до них найближчими є якраз дільничні інспектори. Якщо будеш тільки сидіти у кабінеті, обкладешся купою розумних книг — усе одно не станеш гарним слідчим, бо не знатимеш людей і не вмітимеш із ними спілкуватися.
Робота слідчого — не мед і не цукор. За п’ятнадцять років Івану Головку довелося побачити всього. Були ситуації, коли йому погрожували фізичною розправою. Погрози були настільки серйозними, що доводилося тимчасово вивозити сім’ю і самому постійно бути насторожі. Переслідували міліціонера, бо працював він на совість — за п’ятнадцять років у слідстві не отримав жодного стягнення і заслужив міністерську нагороду — «За зразкове провадження слідства». Нагород таких — чотири-п’ять на всю Полтавську область.
— У роботі слідчого головних складових успіху небагато, але їх потрібно дотримуватися завжди, — пояснює Іван Головко. — По-перше, завжди потрібно уважно вислухати людину, яка сидить перед тобою. По-друге, ніколи не робити поспішних висновків. По-третє, звертати увагу на дрібниці. І по-четверте, звичайно, завжди відкидати особисті емоції.
Коли розмова заходить про конкретні справи, Іван Головко довго не погоджується розповісти про якусь одну. Пояснює, що для нього кожна — частина звичної міліцейської роботи. Тільки за цей рік таких справ було аж 67. Але про одну з них слідчий нарешті таки погоджується розповісти.
Отже, восени цього року в селищі Нові Санжари сталася низка крадіжок із продуктових магазинів. Злодій діяв зухвало, швидко і майстерно. Правоохоронці тривалий час ламали голову над особою злочинця, перевіряли раніше судимих, шукали сліди «зальотних» крадіїв. А злочинцем виявився… 16‑річний хлопець — учень Андріївського будинку-інтернату.
— Усі чомусь думають — якщо інтернатівський, то дурний або неповноцінний. Цей випадок — ще один доказ того, що не треба піддаватися стереотипам: інтернатівський хлопчина розумом обігнав багатьох дорослих і освічених. От тільки використав його не на щось корисне, а на скоєння злочину, — розповідає Іван Іванович.
Хлопець кожних вихідних їздив до батьків у Царичанку. Маршрут його пролягав через Нові Санжари. Сюди парубійко приїздив увечері, до ночі сидів у комп’ютерному клубі, а потім виходив на «справу». Спочатку хлопець заліз до магазину № 33, що на «автоколоні». Потім забрався до магазину «Океан», де, окрім продуктів харчування, забрав ще й золоті прикраси, необережно залишені однією з продавців. Діяв хлопець справді швидко, а іноді навіть зухвало. Так один магазин йому вдалося відкрити, підібравши ключі. Він зайшов досередини, набрав товару, вийшов і зачинив за собою двері. Крадіжку виявили вже вранці, коли магазин відчинили його працівники і помітили нестачу продуктів. Коли хлопчину таки затримали, то навіть бувалі оперативники дивувалися тому, як детально і ретельно він продумував план кожної «операції». Після вдалого закінчення чергової справи юнак сідав у автобус та їхав до батьків у Царичанку. Там щедро пригощав друзів украденими солодощами і напоями. А наступного тижня ішов на чергову крадіжку.
— Він майже все викрадене роздавав. Тому я не можу сказати, що цей хлопець — якийсь закоренілий злочинець, — говорить Іван Головко. — Він багато чого усвідомив, поспілкувавшись із працівниками міліції. Сподіваюся, що надалі він нічого подібного не скоїть.
Справа із вихованцем Андріївського інтернату стала останньою для Івана Головка на посаді старшого слідчого Новосанжарського райвідділу. Він передає всі справи молодшим колегам і йде з міліції у цивільне життя. Ніхто Івана Івановича не підганяє, сила і енергія для роботи в нього ще є, але він сам вирішив поступитися дорогою молодшим і пожити звичайним — не міліцейським — життям.
— Іти з міліції треба красиво, — переконаний майор міліції Іван Головко, — тоді, коли ти ще щось значиш, а не тоді, коли тебе випихають силою. Тим більше, свою умовну естафету я передав — цього року мій син Віталій прийшов працювати до нашого райвідділу. Щоправда, у розшук, а не до слідства.
Сам Іван Іванович, знявши міліцейський мундир, планує взятися до якоїсь «цивільної» роботи. Тепер інші, молодші, будуть розшукувати та саджати до в’язниці бандитів, сидіти над купою справ у міліцейських кабінетах та прокидатися посеред ночі від тривожних телефонних дзвінків, а у нього — Івана Головка — буде вже інше, більш спокійне та мирне, життя.
