Іван Шарій є автором ще одного рекорду. У це важко повірити, та у вищій лізі чемпіонату України він дебютував, коли йому було 37 років. Однак за футбольну кар'єру примудрився забити понад 300 голів!
— Іване Григоровичу, у чому ваш секрет футбольного довголіття?
— Бог врятував мене від важких травм, — каже “Експресу” футбольний рекордсмен. — Звісно, ушкодження були, без них у спорті ніяк. Я відчував у собі сили грати у футбол, погоди на полі не псував і далі забивав м'ячі...
— Нині футболісти вже в 32—33 роки думають про закінчення кар'єри. У вас у цей вік таких думок не виникало?
— Мене дивує, чому в Україні тренери і самі гравці вважають, що кар'єру слід завершувати в 30 літ. Погляньте на англійську прем'єр-лігу, там спокійно грають до 36—37 років. Якщо людина нормально почувається, приносить команді користь, то нехай грає. З якого дива в 30 років йти з футболу?
— Коли вам було тридцять п'ять і більше, ви відчували, що знижуються швидкість, спритність?
— Великої різниці між 27-річним і 37-річним я не відчував. Бігав — як усі.
— Чому ви так пізно стартували у вищій українській лізі?
— Я грав за “Ворсклу” в першій лізі й разом із нею вийшов до вищої. Тоді мені сповнилось 37 років. Хоча до того часу грав у вищій ще союзній лізі. Щоправда, там теж стартував не дуже рано — у 23 роки.
— Пам'ятаєте свій останній гол, який ви забили в 40 років і 9 місяців?
— Мені здається, що в статистиці трохи наплутали. Адже після вказаного вами м'яча у ворота “Кременю” я, якщо не помиляюсь, забив ще з пенальті “Таврії”. Тож мій останній гол датується дещо пізніше.
— Коли вам було вже під сорок, молодші футболісти не піджартовували, мовляв, давай, дідусю, на пенсію?
— Це я їм казав, що слід закінчувати з такою грою. Я ж голи забивав, а вони нормальних пасів не могли дати. Були в нас такі 20-річні гравці, яким я казав: закінчуйте з футболом негайно і не мучте себе, краще грайте в карти чи ще в щось.
— Вас запрошували в київське “Динамо”, але в цій команді ви так і не зуміли заграти на повну потужність...
— У цю команду мене запрошували двічі. Але як можна було пробитися в основний склад? Там грали Блохін, Онищенко, Слободян, Євтушенко! Тож далі дубля мене не підпускали. Зрештою, я тоді молодим був, мав лише 20 років.
Я пішов у запорізький “Металург”, де в сезоні 1979 року забив 31 м'яч. Загалом не шкодую, що з “Динамо” не склалося, я взяв іншим — пережив на футбольному полі не одне покоління гравців. Грав як у період Блохіна, так і Ващука. Що тут казати, наприкінці кар'єри партнери по команді звертались до мене не інакше, як Іван Григорович. (Усміхається).
— Чому нині ніхто не може зазіхнути на ваш рекорд?
— Це не всім дано. Усе залежить від особливостей організму. Якщо він легко переносить навантаження, якщо не було травм, якщо є бажання і довіра тренера, то чому б не пограти до 37—38 років? Усі футболісти різні. Один у 25 літ відбігає тайм і просить заміни, бо більше не може. Я ж із навантаженнями справлявся і в сорок.
