Кажуть, як виберешся нагору і подивишся на все з висоти пташиного польоту — просто перехопить подих. Широчінь на 180 градусів, куди не глянь.
Місцеві мешканці кажуть, що раніше тут ніде було курці клюнути: хатка біля хатки тулилася. Всі хотіли жити в цьому райському куточку. Зараз ми проїхали чималу відстань повз чагарі та спустілі дворища, щоб добратися до жилих помешкань. Вони, і правда, траплялися по дорозі рідко: то там хатка, то там. Люди кажуть, все було б по-іншому, якби сюди провели газ. А так зрозуміли, що чекати нічого — почали перебиратися ближче до цивілізації. Правда, не всі. Одні сім’ї залишилися тут, не в силах відірвати душу з рідних нажитих місць. Інші — з доброї волі переселилися сюди, поближче до первозданної природи, щоб на схилі літ знайти спокій від міської суєти.
«ВСЕ ТУТ НАЖИТО ПУЧКАМИ ТА МОЗОЛЯМИ. КУДИ НАМ ПЕРЕБИРАТИСЯ…»
Обора Лідії Гаврилівни та Олександра Сергійовича Головків сховалася в густому садку. Внизу — чималий шмат городу. Поруч — ставочок-копаночка, далі — луки, річка, ліс. Тільки уявити, яка тут краса навесні та влітку. Кажуть, солов’ї заливаються до хрипоти.
— Ми обоє тутешні, — розказує хазяйка двору. — Як поженилися, жили на хуторі, біля сосни. А тоді перебралися сюди. Діти питають, чого хату тут построїли, а не в центрі? Скільки грошей вклали. Кажу, якби ж ми знали, що газу не буде. А то ж обіцяли… І проекти заходилися робити. Люди труби даже скупили. Та на тому й кончилось.
Все тут нажито пучками та мозолями. Куди нам перебиратися… Ми отут із 75 року живемо. Грубою топимо. Дрова шукаємо, благо, є де… Отут недалечко дід із бабою живуть. Скоро їх діти заберуть до себе. Нам із дідом треба на себе розщитувати, бо до синів нікуди. Вони сім’ями в однокімнатних квартирах живуть. Донька теж у Полтаві, але в неї там своїх проблем хватає…
«ЯКБИ ПОВСТАВАЛИ НАШІ БАТЬКИ, ТО УЖАСНУЛИСЯ Б… ВІЙНУ ПЕРЕЖИЛИ, А ТАКОЇ РОЗРУХИ НЕ БУЛО НІКОЛИ»
— Отам недалеко був свинарник, — продовжує Ліда Гаврилівна. — 25 год там проробила. Чоловік весь вік на тракторі був. Ми з ним ветерани труда. Тільки й того, а так немає ні пільг, нічого.
Страшне, що зараз робиться. Війну пережили, а такої розрухи не було ніколи. Були тут і корівники, і свинарники. Нічого не валяли. Кожного году то комбайн куплять, то машину. Колгосп великий був, зажиточний. Якби повставали наші батьки, то ужаснулися б. Дожилися вже до «ручки». І в містах таке саме. Заводи закривають, фабрики закривають. Роботи людям немає. Все приватне, дядьківське. Невістка он вбовачкою торгує. Каже, продала товару на 200 гривень, а хазяйка дала за це 20. Як за них прожити? Раніше ми знали, що підходе 10 число і нам, щоб там не було, дадуть зарплату. А зараз чого ждати? Ми то пенсію вовремя получаємо, а дітям як жити?
«ОНУКИ В НАС ЦІЛЕ ЛІТО ГОСТЮЮТЬ, БО ЇМ ТУТ ГАРНО: ХОДЯТЬ І НА РІЧКУ, І В ЛІС».
— У нас троє дітей. Дочка Люда ось у 45 років ітиме на пенсію. За вредність дають. Працює на заводі, де медичне скло виробляють. Там така температура висока. А хлопці, Вітя та Толя, раніше працювали в ЖЕКу. Як ЖЕК закрили, такі бардаки у домах почалися. Жильці зібралися, кажуть: «Вітю, хочемо, щоб ти тут був, як хазяїн. Ти ж знаєш, що і до чого». «Е,— каже, — сам не потягну. Тут все міняти треба, все доставати, все купувати». Так і не погодився. Торгують із невісткою на базарі. А Толя багато років пропрацював газозварювальником. Шостий, найвищий розряд має. На роботі завжди в почоті був. Зараз під Києвом робить із бригадою. Хлопці строять дома, а він опалення встановлює. Все добре, тільки далеко від дому. Каже, як закінчать ці будинки, поїдуть аж у Закарпаття. У синів гарні дружини, хороші дітки. У меншого Віті є донечка Маринка. Гарно вчиться. Має і грамоти, і медаль «Найрозумніша». А англійську як знає! А це недавно приїхала і сумує, каже: «Мене з першої парти пересадили». Дідусь сміється: «Чи й не біда. Менше питатимуть». А вона ледь не в сльози: «Як це менше питатимуть. Треба, щоб часто питали». Каже: «Хочу все знати». Отак. А в Толі — син Ростік. У перший клас пішов. Теж умне хлоп’я. Вони в нас ціле літо гостюють, бо їм тут гарно: ходять і на річку, і в ліс. Дідусь Ростіка на тракторі катає. А внук на нього каже не дід, а дядя Саша. Той сміється: «Який же я тобі дядя, я — дід Саша». А малий його руками обнімає та обціловує. Чоловік дуже дітей любить. Він для них усе на світі зробе… А Людині дівчата вже дорослі. Роблять паріхмахерами в Полтаві. Тільки боліють часто…
«А ЗЕМЛЯ В НАС ЯКА! МИ ТУТ ТАКІ ВРОЖАЇ ЗБИРАЄМО! ЧУЛА, ЩО В ЛЮДЕЙ КАРТОШКА НЕ ВРОДИЛА. У НАС ТУТ І ПОНЯТТЯ ТАКОГО НЕМАЄ».
— Що тут влітку робиться! Скільки люду оддихає! Самі палатки кругом. Оріль, сосна, а що ж іще треба. В нас і вода на пиття дуже гарна. Дачниця брала на аналіз. Сказали, що чиста, йодірувана. Якби з Києва подивилися на наші місця. Вони там товпляться один в одного на головах. А тут — роздолля, воля. У людей он затоплює все. Бідують. А тут отака місцина пропадає. А земля в нас яка, а городи! Чула, що в людей картошка не вродила. У нас тут і поняття такого немає. Ми такі врожаї збираємо! Не скажу, що все це легко, труда тут много вкладається. Але все в нас родить. Серце тільки болить, що брошені городи в бур’янах гуляють.
А воздух у нас який… Дачники казали, що спочатку в них аж голова крутилася від непривички. Але газу нема, роботи нема. Ніхто цієї краси дуже й не оцінить…
«НА БАЗАРІ НАШУ ПРОДУКЦІЮ БЕРУТЬ ОХОТНО. МИ В ЯДАХ НІЧОГО НЕ КУПАЄМО…»
— Діти в мене трудолюбиві. Вітя приїхав, каже: «Хочу поставити теплицю». Накупили пльонки на 500 гривень, нап’яли каркас. Невістка Таня там розсаду насадила: і капусту, і помідори, і сині, і перець. Скільки всього було! А огірків ранніх ще ніде не було, а наші на базар возили. Вони три дні торгують, а три дні тут. А тоді заходилися та ще й половину нашого городу засадили і розсадою, і картоплею. В нас біля хати 26 соток, та ще трохи далі — 15. П’ять соток засадили люцеркою. Для коровки, свиней, курей. Особливо багато картоплі сейгод було. Ми її перед посадкою в ядах не купаємо. Боже, збав. Як тільки з’явиться полосатий колорад — збираємо вручну. Отак по кілька разів на день. Він не встигає багато яєць відкласти. А як масово вилупляться жуки, тоді бризкаємо. Одного разу хватає. Другий раз прискаємо виборочно: то там кущ, то там. Так що дуже ядами не увлікаємося. Нащо затравлювати землю?.. Возили на базар і молодою, і так, по осені продавали. Часнику багато було, моркви, цибульки, зелені там усякої: петрушки, кропчику. А помідорів!.. І продавать возили, і ми з дідом томату попокрутили… На базарі наші овочі беруть охотно. Постійних клієнтів багато. А чого ж. Екологічно чиста продукція. Без хімікатів. Садимо на продаж, як для себе. Конешно, мороки біля нього багато. Вітя воду провів на низ. Як діти на базарі, то ми з дідом розсаду поливаємо. А оце на зиму посадили часнику багато. Вже отакий (жінка розводить руки на кілька сантиметрів). Чи не померзне, все й дивлюся на нього. Ми його листям укрили, може перезимує… І баштан у нас кожного року великий. Отакенні кавуни родять. Влажності ж хватає. Низ є низ. І продаємо, і роздаємо — всім перепадає цього добра.
У батьків невістки Мирослави тоже 33 сотих городу є. Десь за 38 кілометрів від Полтави. Кажу: «Толя, хазяйнуйте там, помагайте батькам. Вони ж уже теж немолоді». Молодці в нас діти, роботящі, путьові. Аж серце радується.
«ЯК КОЛИ З ДІДОМ НАЧНУ БАЛАЧКУ, ЩОБ ПЕРЕЇХАТИ БЛИЖЧЕ ДО ЦЕНТРУ, А ВІН ЗРАЗУ ВДАЄ, ЩО СПИТЬ…»
— А ще в нас великий садок, — продовжує Лідія Гаврилівна. — Яблука, абрикоси, груші, сливи… У наших дітей нічого не пропадає, все іде на базар. Оце ось виноград під хатою. Наче дрібненький, невзрачний. А Таня каже, що отой кримський хуже беруть. А наш — залюбки. Кажуть, що без ніякої хімії, нічим не оброблений. Із села ж. Він у нас в’ється аж на хату. Як заморюся, сяду тут у холодочку. Ох і гарно!.. Не знаю, як бросати все оце нажите. Як коли з дідом начну балачку, щоб переїхати ближче до центру, а він зразу вдає, що спить… (сміється). І балакати не хоче. Каже: «Подумай, скільки тут труда вкладено». А мені досадно… Ні дороги, ні газу. Зимою як замете, людей по кілька тижнів не бачимо. Та й діти в хлягозу машину хтозна де ставлять, бо не доїдуть. Ідуть пішки додому… Вітя хотів позакидати ями. Разом із невісткою попотягали цеглу з розібраних хат. Та хіба ж здоров’я хвате, щоб оті баюри закидати?.. Не дай Бог, у негоду заболіти, нічим сюди ні доїдеш, ні виїдеш. Думаю, якби комплекс достроїли, отой що на горі, то може і життя б тут заворушилося. А так хтозна чого ждати…
Отак подивишся — роздолля. А корову на луках не припнеш. Все поділено. Ото тулимо її то під горою, то на горі. Та й кури волі не бачать. Взаперті сидять, бо лисиць розвелося сила-силенна. А зверху ще й коршун бере.
Гарно тут, хто б що не казав (задумалася). А весною наш город весь у воді. Раз річка так розлилася, що карасі в городі ловили…
У Віті теж ставочок є. І риба там є. Одним словом, все, чого хочеться.
«У НАС ПО-СУСІДСТВУ СІМ’Я АРМЯН ЖИВЕ: ГАРІК І ЛІДА. ВИ Б ЗНАЛИ, ЯКІ ЦЕ ПРАЦЬОВИТІ ЛЮДИ!».
Дачниками вже їх не назвеш, бо 10 років тут постійно проживають. Потягло їх до природи. Продали двоповерховий особняк у Дніпропетровську, роздали гроші дітям, а самі сюди приїхали. Порозчищали чагарі біля хати, поміняли в будинку вікна-двері, лад кругом навели. В огороді бур’яни топором вирубували. Зараз це не двір, а цяцька. В них усе є: і клубника в півдолоні, і смородина, і малина. Багато рук докладають до всього. З раннього рання і до смерку, не присідаючи. У них і гуси, і кури, й індики, і кози. То дрова пиляють, то щось городять — та все й товчуться. А картопля яка в них родить! З долоню. Вони її саджають не так, як ми. Прогортають лопатою канавку, кладуть по одній картошині, як під трактор. Зверху посипають перегноєм. Тоді рядок прикидають землею з міжряддя. Як тільки картопля зійде, кущі знову пригортають. І так кілька разів. І полоти не треба, і жук не добереться. А між рядками утворюється величенька канавка, де збирається волога. Правда, труда там багато. Попробуй землю понагортати на кожен кущ. У нас із дідом уже сили не хвате. У них дуже багато сортів картоплі. І вся одна в одну.
А ще в них є ставок. Гарік сам його зробив. Уявляєте, він машин п’ять землі тачкою навозив. Сам копав, сам возив. Зробив насип вкругову. Хочеш — пройдися по доріжці, прогуляйся, хочеш — рибку полови. Діти привезли малька, запустили в ставок. Ждуть, коли виросте. Вони спочатку дуже сердилися, не хотіли, щоб батьки тут жили. А зараз — одне приїде, друге — від’їде. Внуки ціле літо тут. Не хочуть ні в які дорогі лагеря їхати. Та й наші так само. Привезе син їх сюди: їздить з ними і на річку, і в ліс. Та й нас як коли прихватять. Правда, нам дуже їздити ніколи. То парники, то розсада, а тоді сіна, городи.
«ХЛОПЦІ ТРАКТОР САМІ ЗРОБИЛИ. НЕ ПРОСТО ТРАКТОР — «ФОРД». ТЕПЕР МИ МЕХАНІЗОВАНІ…»
— А оцей трактор, — показує жінка на техніку, що стоїть посеред двору, — хлопці самі зробили. Не вірите? Люди теж дивуються. За два місяці. Приїхали, кажуть: «Батьку, ми тобі трактора зробимо. Будеш сіно возити, по траву їздити». Толя варив із кусків заліза, а Вітя складав. Мотор поставили з «Москвича». У кабіні все обшили. Ось дивіться,— сміється, — це не просто трактор. Це — «Форд» (показує на знак відомої фірми, причепленої на передок саморобного агрегату). Толя ще й прицеп зварив. Тепер ми механізовані, сміється. Знаєте, а поміч велика. Не на плечах же носити.
«ЧОГО СИДОРЕНКО НАС РАНІШЕ НЕ ВЗЯВ. ОТО Б МИ ЖИЛИ…»
— Недавно нас узяв Іван Іванович Сидоренко. Харош чоловік. Він для нас, як батько. Чи в лікарню одвезти, чи чимось помогти — нікому не відказує. З повагою до нас ставиться. Пішов до нього, кажеш, що нема грошей на лікарства. Через час-другий додому самі привезуть. За похорон грошей не бере. Каже: «Ні, в останню путь не годиться». І за пай гарно дає. 7,5 відсотка — це не мало. У нас із дідом два паї. Вісім тисяч на рік — це велика поміч. На дорозі не валяється. Як послухаєш — у людей он земля бур’янами заростає. А в нас — ні. Гарно зараз хазяйнують. У Криму брат чоловіків живе. Так у них там за пай 800 гривень дали і все. Та і в нас раніше було не те, що зараз. Як згадаю, тикнуть 2 центнера зерна та ще й гроші вивернуть. А зараз добре. Чого Сидоренко нас раніше не взяв? Ото б ми жили…
Та і головиха в нас хароша. За неї весь люд голосував. Як щось треба, подзвонив по мобілці — вона тут як тут. І з похорону не піде, поки всі не порозходяться. І до людей хилиться. Молодцювата вона в нас.
Ех, жити б та жити…
