Філософія лави — це єднання українців і слов'ян усього світу, бо з давніх часів над козаками завжди витав дух непереможних полководців Івана Сірка, Івана Богуна, Северина Наливайка, Петра Сагайдачного та Байди Вишневецького. Старовинна розвага «лава на лаву» мала чіткі особливі правила: дозволялося бити лише в тулуб та силою виштовхувати суперника на його бік. Побивши один одного досхочу, козаки браталися.
Команду із 30 полтавських відчайдухів, які вперше стали до бою, очолив полковник Міжнародної академії козацтва Костянтин Мірошников. До складу полтавських сміливців увійшли козаки Козацького гвардійського корпусу Полтавщини Міжнародної академії козацтва (командир Микола Ревека) та козаки громадської організації «Полтавська паланка» (отаман Сергій Данілов).
Справжню козацьку мужність у нелегкій боротьбі з найсильнішим суперником із Запоріжжя проявили козаки із Полтави Костянтин Мірошников, Сергій Донченко, Олександр Корецький, Володимир Кузь, Геннадій Тараненко, Сергій Бублик, Олег Чурсін та інші сміливці.
У важких напружених змаганнях полтавська команда програла лише один бал досвідченим бійцям запорізького «Спасу», який і отримав головний приз. Найстаршому козакові, який брав участь у цих змаганнях, було 56 років, наймолодшому — 18.
«Лава на лаву» є старовинною забавою козаків. Недарма існує козацьке прислів'я: «Який то козак, що у лаві не стояв». Традиційно козаки ставали до бою «лава на лаву» на великі свята — Різдво, Водохрещу, Масляну, Великдень, Покрову. Здавна вважалося, що на тих козаків, лава яких виграла на свято, буде Господнє Благословіння, тому козаки завжди залюбки брали участь у змаганнях. У кожного в лаві було своє місце, яке передавалось від батька до сина. Ось звідки походить образлива народна приказка «знати своє місце». Часто в козацьких родах, коли хотіли похизуватися, з гордістю говорили: «Ми своє місце знаємо!». Це означало, що цей рід знав, що треба робити і як діяти в бою. Традиція бою «лава на лаву» передавалась у козацьких родах — батько або дід навчали молодого козака не лише груповим способам ведення бою, але й індивідуальним. Існувала і спеціальна родова техніка, яка з великою таємницею передавалась тільки серед родичів. Цій науці заборонялося навчати представників чужих родів. Ця заборона знімалася тільки під час війни. Вважалося, що бойовий побратим, який побував із тобою в бою, є козакові за рідного брата. Звідси і походить вислів «козацький рід», «козацькому роду нема переводу». Бій «лава на лаву» є справжнім ритуалом, оскільки для тих, хто вперше ставав до такої забави, відбувалась умовна посвята у воїни. Перед лавою козаки ставали колом і співали пісень, які надавали бою певний внутрішній ритм та пробуджували войовничий дух козака. У цьому колі відбувались також і козацькі танці, які були спеціальною розминкою перед боєм. Після цього козаки шикувались у лави. Шикування відбувалось в один, а інколи і в два чи три ряди. Перед боєм, як правило, козаки однієї лави насміхалися над іншими. Це був один із методів психологічної підготовки, оскільки важливо було зберегти душевну рівновагу і войовничий дух перед кулачним боєм. А коли козак не зумів цього зробити, то міг стати слабкою ланкою в лаві, бо було важливим вести бій не вириваючись із групи. Лунала команда «Бій!», і обидві лави сходились у кулачному бою, як правило, тричі. Перемогу отримувала та лава, яка більше разів перемагала. Судили лаву досвічені козаки, яких вибирали самі учасники змагань.
«Лава на лаву» є прекрасним засобом тренування навиків групового бою. Завдяки такій підготовці козаки та їх нащадки вважались найкращими бійцями в рукопашних боях на війні.
У цих боях ніколи не було переможців і переможених, тут завжди перемагала сила козацького духу. Тому, мабуть, на святі в Запоріжжі, де змагалося понад 300 учасників, крім синців та подряпин ніхто з козаків значних травм не отримав.
Р.S. Учасники команди вдячні відомому у місті спортсмену-меценату Миколі Петряніку за матеріальну та моральну підтримку полтавських козаків.
