Днями мені випала нагода побувати на 67-річчі у Людмили Іванівни Усенко. На її прикладі переконуєшся, що замало бачити світ, набагато більше — відчувати його серцем і душею…
Мовчимо, та й що тут говорити?
Витіка життя з моїх земних грудей...
Ну навіщо десь було піввіку жити?
Все життя — за день єдиний цей…
Людмила Іванівна з дитинства пише вірші. Як і до багатьох людей, кого торкнулося крило поезії, вірші до неї приходять ненароком, уночі.
— Я не пишу на замовлення, я пишу тоді, коли цього бажає душа, коли в серці забриніла струна, — каже поетеса.
У цієї струни виключно тепла, ніжна мелодія, яка надихає, налаштовує читача на ліричний лад, примушує думати, міркувати, а іноді — бринить сльозою.
Віршів написано чимало, та багато ще живе в душі: невисловлених, несказаних, не покладених на папір рядками.
У цієї дивовижної жінки, яка практично не бачить очима, незважаючи на важкий життєвий шлях, напрочуд дивна душа, наповнена теплотою до життя і людей.
Що це? Чому так? У тих, хто бачить, іноді темна, безпросвітна сутність, а ця людина — світла і сонячна.
Багато переживши, рано втративши найріднішу людину — доньку, поетеса не втратила здатність любити, любити людей, життя:
Часто ходить до церкви скорботою змучена мати,
Порятунку шукає в молитві своїй в вівтарі,
Просить в Бога прощення, допомоги свій біль подолати,
Молить Бога за всіх горем вбитих сестер-матерів.
Та все ж вона оточена рідними та близькими людьми, які допомагають хто словом, хто ділом, або хоча б тим, що зафіксують віршовані рядки на папері. Однією з них є найкраща подруга, з якою мені випала нагода познайомитись під час візиту. Це Ситник Віра Степанівна. Ці прості на вигляд жінки розділяють життєві проблеми і радості одна одної, вчасно підтримують та допомагають.
Дивишся на Людмилу Іванівну, і тебе не покидає думка: як, проживши такий складний шлях, подолавши всі перипетії свого життя, людина знаходить в собі сили жити і писати далі, при цьому залишаючись щирою і хорошою людиною, Людиною з великої літери?
Одного, чого найбільше хоче поетеса — це «бачити білий світ»…
Дуже хотілося б, щоб її мрія стала дійсністю.
Дорогі читачі, знаєте, хтось недурний сказав, що життя — не мама… А мрії — це не пріоритет. Якщо мої слова зачепили вас за живе, то можу порекомендувати тільки одне: вірити та творити…
Осінь
Розпустила осінь золотаві коси—
Різнокольорове листя на землі.
Ранком в хризантемах ще срібляться роси,
А тумани сиві стеляться в імлі.
Всюди чорнобривці в оксамит вдяглися.
Журавлі зібралися в далекі краї.
У садах осінніх облітає листя,—
Так летять в минуле і літа мої.
За вікном черешня яблуні шепоче,
Роздягла дерева осінь золота,
Лиш один листочок на вітрі тріпоче —
Так в житті самотнім б’ється сирота.
