До “Телеграфа” потрапили цікаві історичні документи – їх нам передала директор Кременчуцького краєзнавчого музею пані Гайшинська. Це матеріали про те, як нараховувалась пенсія кременчуцьким вчителькам та домашнім наставницям до Жовтневої революції. Народ зараз схвильовано обговорює обіцяну урядом пенсійну реформу. От ми і вирішили порівняти, коли кременчуцьким вчителькам жилося краще – при царизмі чи при чинному українському урядові?
Український уряд переконує українців, що “покращення життя вже сьогодні” настало ще вчора. В рамках програми “покращення життя”, уряд готує покращену пенсійну реформу для народу. За новими правилами, українські жінки повинні будуть працювати на п’ять років більше, ніж раніше – на пенсію виходитимуть не в 55, а в 60 років. Через це, як стало відомо “Телеграфу”, в Кременчуці чимало жінок-вчителів середньої школи поспішають вийти на пенсію за вислугою років – бо не знають, що воно буде далі. За чинним законодавством, українські вчителі можуть виходити на пенсію за вислугою років – після того, як відпрацюють 25 років у галузі (так повідомили нам у пенсійному фонді Крюківського району). Втім, більшість вчительок не користуються цим правом – бо на вчительську пенсію за вислугою не дуже й проживеш. Та зараз ситуація змінилася, люди вираховують, як краще – вчасно піти на мізерну пенсію за вислугою, чи залишитись працювати, ризикуючи отримати відстрочку пенсії ще на п’ять робочих років? Ситуація нервова.
Між тим, у царській Росії все було простіше. Ще 24 травня 1870 року чинний самодержець Олександр ІІ підписав Положення про “Правила и обязанности домашних наставницъ и учительницъ». Ані Олександр ІІІ, ані Микола ІІ Положення не змінювали. Навіть невгамовний реформатор Столипін нічого не змінив. Тож, згідно з Правилами, щоб стати вчителькою або домашньою наставницею, бідна дівиця благородного звання мала закінчити сім класів гімназії та додатковий восьмий клас – де й готувалися вчительки та домашні наставниці. Потім отримати Свідоцтво про звання домашньої наставниці або вчительки і влаштовуватися на роботу. Працювати треба було старанно, і після завершення кожного навчального року подавати позитивний відгук від своїх роботодавців директору училищ (була така посада замість начальника управління освіти).
Дівиці, які точно виконували вказані правила, після 20 років праці отримували казенну пенсію або їхали до будинку «призрения бедных девиц благородного звания на полное казенное содержание». Причому вчительки мали “преимущество пред теми, кои образованием детей не занимались” – тобто, їх влаштовували на казенне утримування першочергово.
Посиділи ми, почитали документи кременчуцької вчительки Ірини Осипенко, датовані 1912 роком, і зрозуміли, що при Миколі ІІ вчителька виходила на пенсію у 36-38 років. Зараз виходить у 50-55 років. Надалі виходитиме у 60. Звісно, за 100 років середньостатистична тривалість жіночого життя збільшилась. Та чи настільки, щоб називати “покращенням життя” право української вчительки виходити на пенсію у 60 років замість 38-ми?
