Є на що озиратися чоловікові з почуттям гордості: всю Велику Вітчизняну війну він самовіддано захищав Батьківщину, потім — потрапив на Японську війну, де продовжував сміливо воювати.
Народився Віктор Семенович у робітничій сім’ї 11 березня 1924 року. Все життя прожив у рідному селі — Красне, звідки родом і батьки. Крім нього, у родині було ще двоє хлопців. Старший брат Павло нині мешкає у Кобеляках, а найменший Анатолій — у Диканьці.
— Після закінчення восьмирічки у 1941-му поїхав далі вчитися у Донецьк, почав там працювати на шахті, — розповідає Віктор Семенович. — Та не довчився… Як почалася війна, почали нас бомбити німці, то відправили мене у тил працювати. Під час евакуації наш потяг розбомбили на станції Дебальцеве, тому далі добирався сам — спочатку у Ворошиловград, далі — у Сталінград. Там мене й інших хлопців погрузили на баржу і відправили у Караганду. Майже не годували, в день видавали ложку повидла і кусочок хліба. Корабель не пускали в порт, провізії було обмаль. Допливли ми до Ульяновська, пішли у воєнкомат, звідти в армію.
З Кобеляцького району разом з Віктором Івашком їхали ще шестеро хлопців.
— Страшно, коли твої товариші гинуть, — пригадує ветеран. — Ми потоваришували з Петром Панасенком з Червоних Квітів, Василем Оникієнком і Федором Пилипенком із Сухинівки.
З фронту із сімох юнаків додому повернулося живими лише двоє…
— Москву вже бомбили німці, ми потрапили у підрозділ реактивних мінометів, воювали під Москвою, — каже дідусь. — 23 січня 42-го мене перший раз ранило в носа. Потрапив у госпіталь, після лікування направили не в мою частину, а в піхотинську. Треба було учитися 6 місяців на танкіста. Якраз почалася Курська дуга, наша частина отримала нові танки Т-34 і нас направили у 1-й мотомеханізований корпус.
На бойовому шляху ветерана — визволення Запоріжжя, потім його частину перекинули форсувати Дніпро в районі Солошино. Далі — бої під Кривим Рогом, де, за словами ветерана, було втрачено багато людей і техніки. Потім бойовий шлях проліг аж у Венгрію.
— У травні 45-го року наше формування якраз получило нові машини — американські танки, — пригадує Віктор Івашко. — Коли це вночі, назавжди запам’ятав ту весняну ніч, нам сказали, що війна закінчилась. Перемога. Але наступного дня нас погрузили і ми поїхали не на захід, а на схід. Виявилось — приїхали в Монголію. Почалась Японська війна. У місті Ченде японці здалися, та я ще два роки служив у Монголії. Демобілізувався у 47-му. Прийшов додому, а тут — голод.
Щоб якось прожити і прогодувати себе і своїх рідних, Віктор Семенович пішов працювати у місцеве господарство (МТС) різноробочим, працював і молотобійцем у кузні. У 1950 році пішов на курси комбайнера, і вже за рік став працювати помічником комбайнера у Іванівській МТС. Згодом вже самостійно керував комбайном «Комунар». У 1951-му — знову курси, вчився кермувати самохідними комбайнами.
— У 58-му господарство розформували, усю техніку передали в колгосп, — говорить Віктор Семенович. — Я почав працювати комбайнером у колгоспі імені Луценка, де протрудився 35 років. Не в сезон сідав на трактор, був механізатором.
Віктор Івашко за свою працю завжди отримував від керівництва грамоти, за підсумками жнив завжди посідав перші місця, отримував цінні подарунки. Має ордени «Знак Пошани» та «Жовтневої революції», медалі «За трудову доблесть», і «Ветеран праці». Навіть якось за свою роботу отримав у подарунок мотоцикл.
Та серед найдорожчих нагород ветерана — ордени «За мужність» та «Великої Вітчизняної війни», має більше 20-ти медалей. У 2003 році ветеран отримав медаль за вагомий внесок у розвиток економічного, наукового та культурного потенціалу Кобеляччини.
У 1984 році Віктор Семенович пішов на пенсію, та ще п’ять років продовжував працювати на улюбленій роботі. Але й сьогодні дідусь не сидить без діла. Має вдома грядочку та невелике хазяйство — курей та четверо котів.
Сьогодні опора ветерана — сини Юрій та Василь і донька Тамара зі своїми родинами, а радість — то, звісно, внуки Юрій, Олег й Іринка та правнуки Юля, Дмитро і Антон.
