Олександр Сабадир займається різьбярством майже усе життя. «Можна сказати, що це ремесло захопило мене з дитинства, — каже майстер, — після закінчення школи, я почав цьому вчитися. Мені одразу ж припало це заняття до душі. У нас це сімейне. Мій батько був художником, а дід — столяром. Та вчився я не на їхньому прикладі, а здебільшого по книжках та журналах. Дерево — доступний матеріал, його не потрібно довго шукати. У основному, працюю з м'якими матеріалами, такими як липа, осика, верба».
Майстер добре продумує кожну деталь, перш ніж взятися до роботи. Кожен раз він точно знає, що повинно вийти в результаті. І завжди вирізає тільки з гарним настроєм, бо як і в кожної творчої людини, для роботи має бути натхнення.
«Якщо немає настрою чи бажання, можу навіть тиждень нічого не робити, хоч і замовлення буде», — каже Олександр.
Справді, навіть борщ вийде несмачний, якщо не вкласти в нього душу. Що говорити про дерево? Це живий матеріал, він усе відчуває.
Олександр народився і виріс у Кобеляках. Працював деякий час у Москві, та не по спеціальності. «Мене запрошували працювати на підприємства, та на них мій труд навряд чи буде достойно оцінений. У мене багато замовлень, навіть ікони для церкви робив і реставрував. Найбільшим моїм досягненням я вважаю ікону, яку я зробив для своєї сім'ї, бо в кожному домі має бути ікона. Вона зайняла в мене найбільше часу з усіх моїх робіт — чотири місяці, вирізав з цільного дерева. Також, коли в наші краї приїжджав перший Президент України Леонід Кравчук, для нього у подарунок я оздоблював бочку. Звертаються до мене і представники влади. Мої роботи можна побачити в парку Богдана Хмельницького. Вони зайняли в мене близько півтора тижні, шкода, що розламали їх вже через пару днів. Є пропозиції і на подальшу співпрацю з метою окультурення міста. Багато замовлень перед святами. Чоловіки замовляють дерев'яні квіти для своїх жінок, гребінці, предмети господарського вжитку: дощечки, хлібниці і т.ін. Роботи оцінюю дуже просто: якщо день працював над виробом, то беру 100 гривень. У планах поїхати з моїми доробками в Сорочинці на ярмарок. Були в мене учні і помічники, та основну роботу все ж виконую сам. У майбутньому хочу передати свої вміння сину, звісно, якщо це припаде йому до душі. Як і кожен майстер, мрію відкрити свою майстерню. Не можу сказати, що різьбярство — це професія, адже за допомогою професії заробляють на хліб. Ця ж робота не оплачується належним чином. Це скоріше хобі для душі».
Коли у Олександра не лежить душа до різьби, він бере у руки пензля. На відміну від вирізьблених робіт, картини у нього прості та яскраві. Та зі слів художника, його майстерність ще не досягла межі — адже скільки живеш, скільки й вчишся, а навчанню немає краю.
