Ми їдемо автомобілем вулицями Нових Санжар, щоб подарувати маленьким мешканцям району святкові пасочки. Начальник міжрайонного відділення кримінально-виконавчої інспекції Людмила Середа та спеціаліст новосанжарського центру соціальних служб Олена Афанасьєва дорогою розповідають історії тих сімей, до яких ми за якусь хвилину заїдемо із подарунками.
— Тут батько відсидів у в’язниці тринадцять років, вийшов, одружився із молодою жінкою, у них народився син, але потім сталося нещастя — дружина померла від онкологічного захворювання. Батько залишився сам із двома дітьми, — розповідає Олена Афанасьєва.
У дворі будинку нас дійсно зустрічає чоловік, на вигляд років тридцяти п’яти. На колишнього зека він зовсім не схожий. Із готовністю проводить нас до будинку, де одразу бере на руки півторарічного сина. Хлопчик здивовано дивиться на гостей, але простягнуту пасочку бере. Батько дякує за нього і проводить нас до воріт. Ми їдемо далі.
Машина зупиняється біля одного з будинків, розташованих біля колишнього цегляного заводу у Лелюхівці. Тут мешкає молода жінка разом із двома своїми дітьми. Із чоловіком вона офіційно не розлучена, але мешкає він окремо від сім’ї — у Артемівці. Жінка проживає із дітьми разом із матір’ю та неповнолітнім братом. Усі вони фактично живуть на допомогу, яку виплачують на дітей. Коли жінка народила другого малюка, вона гадала, що отримуватиме вже збільшену допомогу — у розмірі 37 тисяч гривень. Але вона народила свого сина 24-го грудня 2010 року, а в управлінні праці їй пояснили, що указ почав діяти лише з 1-го січня.
— Грошей нам катастрофічно не вистачає, — скаржиться жінка, — ми вже заборгували у магазин близько 600 гривень.
Олена Афанасьєва спілкується із жінкою близько п’ятнадцяти хвилин, а потім обіцяє їй спробувати дістати грошову допомогу через районну комісію. Поки що замість грошей гості залишають лише маленьку паску до свята. Ну хоч щось…
За кільканадцять хвилин заїжджаємо в подвір’я у Забрідках. Тут жінка також сподівалася, що отримає більшу допомогу на свою третю дитину. Але сталася трагедія — немовля народилося мертвим. Жінка наразі живе із двома дітьми у невеликому будинку. У дворі не надто прибрано, валяються пляшки і сміття. Господиня говорить, що усе це лишилося від колишніх пожильців, а їй прибрати якось не доходять руки. Пасочку із радістю приймає старший син жінки, який взагалі-то має перебувати на навчанні в інтернаті. Але напевно перед святом приїхав додому.
А ми їдемо далі. Прямуємо до Зачепилівки. Тут у такому ж, як і у Забрідках, невеличкому будинку мешкає україно-циганська родина. Ніби спростовуючи поширені стереотипи, будинок, де господаркою є циганка, зустрічає нас вишуканою чистотою і порядком.
— У Таї завжди все так. І дітки завжди доглянуті, і будинок у чистоті та порядку, — хвалить господарку Олена Афанасьєва.
Але самої господині вдома ми не застаємо. Довго стукаємо у двері, аж доки нам не відчиняє хлопчик, який чомусь стоїть за порогом на колінках. Він запитально дивиться на нас крізь скельця окулярів чистими і розумними очима. Вже потім журналісту пояснюють, що маленький Вова хворий на дитячий церебральний параліч і не може, як інші дітки, бігати на своїх ногах. Тому, щоб відкрити нам двері, він змушений був добиратися із іншої кімнати звичним йому способом — повзком на руках. За якусь хвилину він таким самим чином повертається у крісло, за яким до нашого приходу вчив уроки. Говорить, що навчається вдома, учителі до нього приходять із місцевої школи, розташованої неподалік. Дізнавшись про мету нашого візиту, хлопчик бере у Людмили Середи простягнуту паску і уважно дивиться у об’єктив фотоапарату. Ми виходимо і зачиняємо двері, маленький Вова нас, звісно, не проводжає.
Сідаємо в автомобіль і повертаємося до Нових Санжар. Проїжджаємо повз будинки — схожі та несхожі із тими, у яких ми щойно побували. А за стінами кожного з них — свої сумні та веселі картини нашого життя…
