А Кім Павлович у 1953 році закінчив Машівську школу. Мріяв стати льотчиком. І вже через рік курсантом уперше піднявся в небо на бойовій машині. Службу ніс на Північному флоті у морській авіації. Був у «гарячих» точках, зокрема в Киргизії під час Ошських подій. Каже, що і в мирному небі траплялися всякі нестандартні ситуації.
А ще часто доводилося в небі над нейтральними водами зустрічатися з американськими льотчиками. Їх військовий вважає справжніми асами, захоплюється, як точно вони могли посадити потужну машину на авіаносця, а при зустрічі завжди чемно вітали наших пілотів погойдуванням крила.
Завершивши кар’єру військового офіцера чоловік повернувся разом із дружиною в рідну Машівку, залишивши квартиру синові. Сьогодні про це не жалкує. Вважає, що в такому віці на землі жити краще, ніж у багатоповерхівці.
Ілля Кімович, закінчивши Полтавське військове училище зв’язку, ніс службу в Полтаві.
Обидва чоловіки у військовій формі прикладали руку до кашкета, коли грав гімн України. Кім Павлович коротко, але гарно під час виступу порадив молоді бережно ставитися до людей, які воювали, не тільки у свята, а й у будні. Адже їм уже далеко за 80 років і майже всі вони лежали в промерзлих окопах, голодували, були поранені. Колишні солдати не жалітимуться, тому варто ставитися до них з повагою і чуйністю. Це дуже мала плата за все, що вони зробили для нас.
