(Лагарт)
На посаді слідчого прокуратури мені доводилося розслідувати кримінальні справи різної категорії, у тому числі і за фактами перевищення влади або службових повноважень працівниками міліції.
Ці справи були особливі і вимагали неабиякого професійного хисту та принциповості. Так, якщо по інших злочинах міліціонери допомагали в розслідуванні, то тут все відбувалось навпаки. Намагаючись захистити «честь» заплямованого мундира, правоохоронці знищували докази, підмовляли людей давати неправдиві свідчення, ухилялись від допиту і тому подібне.
Та це не допомагало. Кримінальну справу я завжди доводив до логічного кінця. Нехай не подумає читач, що я хочу кинути тінь на всіх працівників міліції. Ні, в моїй багаторічній практиці в різних районах області, більшість були професіоналами та порядними людьми, з якими пліч-о-пліч, недосипаючи ночей, ми розкривали особливо тяжкі злочини. З частиною з них я й досі підтримую дружні стосунки. Але траплялись і винятки. Про два із них я і хочу розповісти.
Ідучи до прокурора, потрібно день думати
У квітні 1974 року прокурором Чорнухинського району Полтавської області була порушена кримінальна справа за фактом зловживань та хабарництва громадянином Росії Івановим, який організував доставку лісу для колгоспів Полтавської області, у тім числі і у Чорнухинський район. Цей 55-річний чоловік під час Великої Вітчизняної війни був лейтенантом медичної служби, а вийшовши в запас, налагодив широкі зв’язки в лісових регіонах Росії і зайнявся дуже прибутковим бізнесом. Тільки в Чорнухинському районі він заключив договори на поставку лісу з 8 колгоспами. За кубометр лісу господарство виплачувало лісозаготівельній організації 80 рублів. А за свої послуги Іванов отримував щонайменше півтисячі. Виходило, що тільки в нашому районі він заробляв 4000 карбованців. Збитків від такої комерції колгоспи не мали, а зайвий ліс ще й перепродували по вищій ціні. Такий розмах зацікавив правоохоронців. Вони вважали, і не безпідставно, що Іванов дає там, в Росії, високим посадовцям хабарі, а ті направляють у колгоспи ліс. Та й заробітна плата чоловіка, відверто кажучи, шокувала всіх.
У передчутті успіху та нагород на розслідування цієї справи були кинуті великі сили відділу. По лісозаготівельних організаціях збирати докази поїхали досвідчені працівники міліції. Я ж знаходився в Чорнухах — складав плани та давав вказівки по телефону. Звичайно, через гігантський об'єм роботи та малочисельний загін правоохоронців на успіх, а тим більше на нагороди, не розраховував, про що неодноразово нагадував прокурору. Але той вважав, що я ще недосвідчений і до моєї думки дуже не дослухався. А потім ще й заарештував підозрюваного. Негайно з Москви приїхав особистий адвокат Іванова і мене та прокурора з цією злополучною справою викликали на «ковер» до прокурора Полтавської області Івана Павлова. Після серйозного «розбору польотів» нам дали можливість у 15-денний термін усунути недоліки в справі. А працівник ОБХСС, який був зацікавлений у тому, щоб Іванова запроторити в тюрму, вирішив здобути визнання вини заарештованого за допомогою кулаків. Та так старався, що залишив сліди на тілі потерпілого. Таким чином доказі він не здобув, а скінчилось усе тим, що кримінальну справу я закрив за недоведеністю вини підозрюваного, а прокурор Іванова з-під варти звільнив. І одночасно порушив кримінальну справу проти працівника міліції, розслідувати яку також доручив мені.
Тепер мої помічники-міліціонери стали опозиціонерами і почали заважати слідству. Та коли Іванов знаходився в ІТТ і до нього застосовували насильство, то про це він розповідав і співкамерникам. Коли ж я вирішив опитати цих осіб, то виявилося, що документи за ці дні переписані. У них уже інші люди, які перебували в ІТТ, але в інший час і нічого про насильство не знали. Хто знаходився в камері з Івановим, треба було встановити слідчим. Запам’ятався такий епізод. Черговий співробітник міліції був викликаний на допит. З етичних міркувань прізвища його називати не буду. Я запропонував йому дати свідчення власноручно. При цьому, з метою відволікти увагу, задавав питання, які, на перший погляд, до справи не відносились. Внаслідок чого встановив декілька осіб, яким Іванов розповідав про побої. На другий день, після аналізу показів керівництвом райвідділу, цей міліціонер прийшов до мене і попросив переписати вчорашній протокол допиту. Я передбачав, що він звернеться з таким проханням і спокійно дав йому новий бланк протоколу. Той старанно написав нові свідчення. Я прочитав їх, побачив, що в цьому протоколі вже немає того, що потрібно слідству. Але спокійно поклав його в кримінальну справу. Побачивши мою реакцію, міліціонер сказав: «Тепер учорашній давай порвемо». «Ні, цей також буде у справі, і якщо в суді ти будеш міняти свідчення, як тепер, то проти тебе буде порушена кримінальна справа за дачу завідомо неправдивих показів». «Тоді порви сьогоднішній», — злякано попросив він. «Ні, я цього не зроблю», — така була моя відповідь. Почувши це, міліціонер похнюпився і покинув кабінет. А в райвідділі, з досадою махнувши рукою, поскаржився своїм друзям: «До Потетія як іти на допит, треба день думати».
За результатами розслідування цієї справи працівник міліції, який застосовував насильство до Іванова, був звільнений зі служби та притягнутий до кримінальної відповідальності.
Підозрюваний прийшов на допит з пістолетом
А ця справа була порушена у березні 1977 року прокурором Чорнухинського району також по факту перевищення службових повноважень працівником міліції. Той на ґрунті особистих неприязних стосунків викликав у райвідділ громадянина Сергія Ніколаєнка і в службовому кабінеті побив. Доказів у справі, крім свідчень потерпілого та судово?медичного висновку, не було. Працівник міліції свою вину заперечував, і навіть прокурор судової перспективи не бачив.
Але закривати справу за недоведеністю вини підозрюваного мені не хотілося. Це великий брак в роботі, а я намагався його не допускати. Тому поступово назбирав доказів для пред’явлення обвинувачення. Одного дня, вже після 18-ї години, зателефонував у райвідділ та попрохав чергового зобов’язати пробути в прокуратуру вранці наступного дня. Але той в цей час знаходився в райвідділі міліції і виявив бажання прийти негайно.
…Через декілька хвилин він був у мене в кабінеті. Прочитавши постанову про притягнення до відповідальності як обвинуваченого (стаття передбачала міру покарання до восьми років позбавлення волі), він зблід і на питання не відповідав. Між тим, у кобурі міліціонера знаходився пістолет. Бачачи реакцію правоохоронця, я запізніло подумав, що зробив помилку, викликавши його на допит зі зброєю. І, щоб якось згладити ситуацію, лагідно запропонував йому подумати і прийти на допит завтра. Він миттю вискочив з кабінету, знайшов начальника райвідділу і все йому розповів.
Наступного дня міліціонер уже був звільнений з органів внутрішніх справ. Тепер почалося найважче. Із Лохвиці був запрошений «зубатий» адвокат і майже всі міліціонери ополчилися проти мене, намагаючись «угробити» справу, яку і мені не хотілося розслідувати. Тому я зателефонував прокуророві області і попрохав для об’єктивності передати справу в інший район. Але Іван Федорович заперечив і сказав, що бути об’єктивним — прокурорський обов’язок, і справу доведеться розслідувати мені. Тепер я залишився наодинці з обвинуваченим, адвокатом та міліцією. Вони ж розпочали активну діяльність. Адвокат з обвинуваченим заявили клопотання про допит до півтора десятка свідків, які нібито бачили, як потерпілий отримав тілесні ушкодження у виличній бійці. Звичайно, я розумів, що це за свідки, але з ними треба було працювати. Як виявилось, робота була нескладною. За декілька днів я усіх їх «розколов». Вони навіть розповіли хто і як їх просив дати неправдиві покази і що за це обіцяли.
А потім до мене прийшов сам потерпілий і попрохав віддати заяву. Мовляв, все було не так, як він раніше написав. Знаючи, чия це «робота», я запитав: «Так ти, виходить, вирішив погратися з прокуратурою?» А потім роз’яснив чим це може для нього закінчитися. Сумно дивлячись на мене, той попросив поради. «На твоєму місці я б говорив лише правду», — відповів я. Подякувавши, чоловік залишив кабінет. Згодом з управління внутрішніх справ Полтавської області в прокуратуру приїхав високий представник і запропонував мені перейти на роботу в міліцію, обіцяючи високу зарплату та стрімку кар’єру. Але я відмовився. (До речі, перед цим вони намагалися зібрати на мене якийсь компромат).
У передбачений законом термін справа була закінчена і з обвинувачувальним висновком направлена до суду, де й розглянута по суті. Обвинувачений заявив клопотання, щоб її розглядав не Чорнухинський суд. Вироком Пирятинського суду він був засуджений на 3 роки позбавлення волі загального режиму. Працівники міліції, які підмовили людей давати неправдиві свідчення та чинили інші перепони, за поданням прокурора, мною підготовленим, наказом начальника УВС Полтавської області були притягнуті до дисциплінарної відповідальності. Деякі з них і до цих пір ображаються, вважаючи, що я тоді був занадто об’єктивним і прискіпливим. Такі от бувають справи.
