Я вже дуже давно вийшов зі шкільного віку, сам маю внуків. Але захотілось і мені згадати про воєнне лихоліття, про участь у тій «світовій бійні» й мого батька, нині покійного, Микити Івановича Даниленка. Розповіді його залишаться в моїй пам’яті навіки. Але хотілось би, щоб правду про ту війну знали й наші нащадки. А в тому, що батько розповідав правду, я не сумніваюся. Адже він не був політиком, істориком чи публіцистом, говорив про те, що бачив, не підлаштовуючись під вимоги часу та влади.
На тачанках проти танків
«Початок війни для жителів Озер співпав із традиційними колгоспними зборами, які відбувались у сільському клубі. Перед початком жнив місцеві активісти говорили про готовність до збору врожаю, про плани і завдання партії. Усе було добре, грав духовий оркестр, виступав голова колгоспу Коваль, місцеві штатні доповідачі Ситьопиха і Захарька Русницький. Вони звично закликали колгоспників косити і молотити (та й молотили в буфеті горілчанім). Аж раптом викликали Коваля в сільраду до телефону. Повернувшись, він ошелешив усіх страшним повідомленням. «Війна», — сказав голова.
Наступного ж дня почалася мобілізація як людей, так і воєнних фондів. Забрали «воєнофондовські» коні, призвали двох шоферів з «полуторками». Один із водіїв — Шепель, між іншим, після війни повернувся в село із машиною. Казав, що це та ж «полуторка», з якою його на фронт забирали.
Мені почати воювати з німцями довелось під селом Павлиш, що в сусідньому Кременчуцькому районі. Я входив до обслуги бойової тачанки. Так, так, тоді ще й така «техніка» була. До складу тачанки входили коні, сама підвода з кулеметом і троє людей — їздовий і два кулеметники. Я був їздовим, а Калашник із сусіднього села Порубаї — «першим номером» біля кулемета.
Оборонялись ми від німців добре, але дуже мало в нас було гармат і мінометів. Фашисти буквально «задавлювали» нас артобстрілами. Під час одного із них, який тривав більше двох годин, Калашник і каже: «Микито, йди по коней, будемо відступати». Коні були в спеціальному окопі за 50–80 метрів від тачанки. Коли я з ними повернувся, то на місці, де стояв кулемет і були мої друзі, зяяла величезна воронка. Тіла людей валялись осторонь, страшенно понівечені. Мабуть, то було пряме попадання снаряда. Тоді я миттю за коней і разом з іншими вцілілими солдатами — відступати до Кременчука. Ми не відступали, якщо чесно, а бігли, як отара овець. У той же день добігли до Крюкова, до мосту через Дніпро.
На переправі, як в тому вірші, змішались у купу коні й люди, військові й цивільні, підводи, танки і автомашини. Щоб ступити на міст, потрібно було чекати майже добу. Випадково я дізнався, що нижче за течією, у Кам’яних Потоках, є паромна переправа. Під’їхав, дивлюся, людей на березі не так вже й багато. Хто на паромі переправляється, а хто й самотужки. Он на зв’язаних снопах пливуть, он із дерев’яних брусів пліт роблять. Дехто взагалі поряд із кіньми пливе. Я теж спішився, зайшов у воду, ухопився за кінську гриву та й поплив на інший берег.
«Немає дому, немає хати»
Куди йти далі? Одні відступали у бік Хорола, інші — на Решетилівку. Я приєднався до других. Як не як, а шлях проходить поряд із рідними Озерами. Знав, що рідня вдома, але зайти до них побоявся. Не сьогодні-завтра село мали захопити німці. І як хтось побачить мене вдома та «здасть», то мала б рідня клопоту. Тому й заїхав лише в так званий Панський садок, що за кілометр від Озер. Колишня колгоспна пасіка, яка там стояла, вже була розграбована, але й мені вдалося трішки медом поласувати.
Свою бойову частину наздогнав поряд із Решетилівкою. Командир подякував за службу, звелів здати коней і готуватись до оборони Полтави. Мені видали 20 патронів, 2 гранати і пляшку із запальною сумішшю. Два дні під Полтавою ми стояли міцно, не відступили ні на метр. Але потім німці підтягли танки і літаки, і наші війська не витримали натиску. Дуже я засмутився, як здали Полтаву. Аж заплакав: «Все, немає дому, немає хати». Але війна є війна, довелось далі з боями відступати. Під Харковом мене поранили. Одна куля прошила литку ноги. То, як кажуть, дурниця. А ось інше поранення було серйозним — роздробило лікоть лівої руки. На цьому моя участь в боях тимчасово припинилась, почалось довге лікування в госпіталі міста Астрахань. Після одужання медична комісія визнала непридатним до військової служби. Та, звичайно ж, додому, до сім’ї я не поїхав. Та й куди їхати — Україна ж вся під німцями була.
Переодягли мене знову у форму та й послали служити аж до далекого Ірану. Там радянські солдати охороняли велику військову базу. Через неї союзники постачали Червоній Армії бойову техніку та продовольство. Я і такі ж одужавші після тяжких поранень солдати охороняли цю базу. Далі довелось побувати у вже визволеному Кавказі та Болгарії…»
Пам’ять серця — найкраща
Отаким був бойовий шлях мого батька, звичайного солдата. Для мене він був і назавжди залишається героєм. Нехай без високих звань та нагород. Та все одно він і мільйони таких же солдатів — герої-визволителі.
На жаль, не завжди ми про них пам’ятаємо, не всі їх заповіти виконуємо. Пам’ятаю, як у 50-х потрапив я до складу комісії по перепохованню військових останків. І в окопі урочища «Ровіське» знайшов у пляшці записку. У ній невідомий солдат розповідав про тяжкі бої, які йшли в цих місцях. І просив після війни, в пам’ять про загиблих, посадити гай. Але то ми вже такі хороші, «вдячні» нащадки, що не виконали прохання солдата, не посадили жодної деревини. А того ж воїна міг знати, міг ділитися з ним хлібом та водою і мій батько. Тож хотілося б, щоб пам’ять про ту війну, про подвиг наших дідів і прадідів жила в отаких ось спогадах, у гаях і парках, у монументах і обелісках. А найкраще — у серцях і душах потомків.
