Віра Іванівна Порох (Шамало), безумовно, є непересічною особистістю, однією із тисяч уродженців Полтавщини, котрі прославили рідний край. Ні, вона не є митцем, знаменитим письменником, співачкою або художником. Усе своє життя ця жінка присвятила праці на землі.
Трудову діяльність розпочала у 10 років
Народилась Віра Шамало 25 квітня 1936 року на хуторі Проскурні Кобеляцького району. Це — на території нинішньої Бутенківської сільської ради. І безумовно, скуштувала всіх «принад» того славного, але надзвичайно тяжкого часу.
Перші дитячі спогади пов’язані з війною. «Німці в’їхали у село з-за школи. Вони одразу спалили свинарники, магазин, комори, а нас вигнали із хати», — згадує Віра Іванівна. Практично в кожній сільській хаті оселилися німецькі солдати. Господарів вони виселили в сараї і хліви. А маленькій Вірі разом із матір’ю Олександрою Іванівною та молодшим братом Іваном довелося «квартирувати» у погребі. У їх хаті окупанти розмістили польову кухню. «У мене й досі стоять перед очима високі діжки з тушонкою та великий круглий білий хліб, — каже жінка. Інколи кухарі пригощали своєю смакотою і нас, маленьких дітлахів».
Після визволення України життя легшим не стало, почалися нові випробування. Дуже тяжким був 1947 рік. Це був рік неврожаю і голоду. «У нас в хаті залишились лише дерев’яний полик і стара ряднина, про продукти й мови не було, — зі сльозами на очах згадує Віра Іванівна. — Мама аж у Білорусію возила свою останню хустку, щоб виміняти за неї зернову суміш із вівса та жита». Люди пекли млинці зі споришу та меленого насіння буряків, розкопували старі, ще довоєнні кагати з картоплею. Їли навіть гниль, аби чимось поживитися. Пізніше з’явилась жовта макуха, яку привозили із Середньої Азії. Від голодної смерті сім’ю рятував щоденний сухий пайок на кожного члена сім’ї. Його Шамалам видавали за батька, котрий на той час ще не повернувся з війни. Він аж до 1949 року дослужував в Архангельську. Пайок складався із 150 грамів хліба. Хоча часто давали ще менше. Нікому, навіть дітям, не дозволяли збирати колоски, які залишились у полі після жнив. Якщо когось ловили за цим заняттям, то карали негайно. Але голод був сильнішим за страх і біль. «Босі ноги колола висока стерня, було страшно, та ми щодня бігали по полю, шукаючи зерно», — плаче жінка.
Як і вся діти в ті часи, вона більше працювала, аніж вчилася у школі. Трудову діяльність довелось розпочинати в десять років. Школярі із сапами зрубували бур’яни, взимку робили снігозатримку. Це була перша агрономічна школа Віри Іванівни. Паралельно вона навчалася і звичайним шкільним наукам. Вчитися хотіла і любила. Закінчивши «семирічку», продовжила навчання в Бутенківській середній школі. Кожного дня для цього долала сім кілометрів. Про якісь шкільні автобуси тоді навіть не мріяли. Мороз, сніг, бездоріжжя — нічого не ставало на заваді маленькій школярці. Більше того — навчання в середній школі в ті часи було платним і коштувало 150 карбованців на рік. Потім закінчила Гадяцьку сільськогосподарську школу, Гомельський технікум і отримала диплом агронома.
Найщасливішим моментом життя стало одруження із Василем Порохом. Це сталося 30 серпня 1957 року. У щасливому шлюбі вони прожили 50 років, виховали диньку Наталію, котра працює доцентом у Полтавському Національному університеті імені Короленка. Онуки Олександра і Тетяна займають відповідальні посади у Полтаві.
Від алкоголізму лікувала чоловіків працею
Все життя Віра Іванівна працювала. Її безперервний трудовий стаж становить без року півстоліття. Із 1974 вона обіймала керівні посади, була секретарем парткому в радгоспі «Перебудова», що в Деменках, головою Новосанжарського райвиконкому. У 90-х роках повернулась до землі, очоливши радгосп «Новосанжарський», який пізніше був реорганізований у агрофірму «Обрій». «Всякого було під час роботи — і веселого, і страшного, — згадує Віра Іванівна. — Головною відмінністю тих часів від сьогоднішніх був ентузіазм людей. Такої апатії, як зараз, у селян не було. Робили тоді тяжко і робочий день не нормували, про такі комбайни і трактори, як зараз, навіть не знали. Але з поля люди повертались усміхненими, з піснями».
Дуже серйозним випробуванням для селян стала весна 1976 року. Тоді через сильні травневі заморозки загинули майже всі сільськогосподарські посіви. Потрібно було пересівати. Віра Порох мобілізувала всіх — і старих, і малих, і колгоспників, і представників інших професій. Працювали і вдень, і вночі. І якщо люди змінювались для перепочинку, то «головиха» постійно перебувала в полі. Пересіяли близько тисячі гектарів. І по результатах жнив зайняли перше місце в Кобеляцькому районі.
Були в житті Віри Іванівни і курйозні випадки. Ні для кого не є секретом, що українські чоловіки дуже полюбляють «заглянути в чарку». П’ють вони зараз, пили горілку й тоді. Якось звернулись до голови колгоспу бутенківські жінки і поскаржилися на те, що спиваються їх чоловіки. Що робити керівнику? «Скаржитись в міліцію, відправляти на лікування — це не вихід, — посміхається, згадуючи ту епопею Віра Іванівна. — І я вирішила рятувати мужиків від алкоголізму працею, застосувати таку собі трудотерапію». Для цього вона кожному «запійному» відміряла по гектару буряків і наказала його прорідити і прополоти. Сама працювала поряд із чоловіками. А під час відпочинку пригощала їх морозивом. Звичайно, цей метод всіх не вилікував. Але багатьох добряче «попустило».
Ще один цікавий випадок, пов’язаний із кіньми та дітьми. Віра Іванівна мріяла побудувати іподром. І тому в Бутенках завжди тримали коней. А сільська дітвора дуже любила на них кататися. І для цього вночі викрадали коней. А це було небезпечно, особливо для самої дітвори. Почали думати, як викрити малолітніх бешкетників. Знову ж — без залучення міліції, щоб до кримінальних справ не дійшло. Віра Іванівна запропонувала змастити спини тварин соняшниковою олією. Так і зробили. А потім по специфічному запаху, що йшов від одягу, знайшли маленьких конокрадів.
«Напевне, любов до землі — від діда»
І зараз, навіть відсвяткувавши своє 75-річчя, Віра Порох не може жити без праці на землі. Безумовно, трудиться вже не на тисячах гектарів, буряк і соняшник не вирощує. Зараз пенсіонерка кохається у квітах. Немає такої людини, котра не зупиниться біля двору Віри Іванівни, щоб не полюбуватися її квітником. Десятки сортів нарцисів, астильб, троянд, гладіолусів, піонів, чорнобривців, лілей квітнуть із весни і до пізньої осені. А в домі розташована справжня оранжерея із орхідей, гігібскусів, фікусів, драцен та інших екзотичних рослин.
«Напевне, любов до землі і до агрономії я успадкувала від діда», — вважає пенсіонерка Порох. Андрій Кухар у свій час обробляв 8 десятин землі, утримував коней, овець, корів, волів. Завдяки праці, годував сім’ю, у якій було восьмеро дітей.
Крім роботи на землі, пенсіонерка ще кохається у в’язанні і вишивці, багато читає, слухає народну і класичну музику. І ніколи не втрачає оптимізму та почуття гумору. Без цього на землі ні жити, ні працювати не можна.
(на фото Віра Порох - крайня справа)
