Розповісти про Любов Федотівну Бобошко попросила її подруга Раїса Петренко із Базилівщини. До того як Любов Федотівна 8 років тому пребралася до дітей у Машівку, жінки мешкали по сусідству. І хоча вікова різниця у них значна, але дружба була справжня.
Сусідка-пенсіонерка допомагала Раїсі і донечку глядіти, і їсти могла зготувати поки та на роботі та й мудрим добрим словом дати пораду молодшій жінці. Одним словом, ладили все життя як близькі та рідні люди. І сьогодні зв’язку не втрачають.
По обіді бабуся задрімала, прийнявши корвалол. Спросонку в кімнаті відчула холод. А надворі кружляв роями бджіл над білим яблуневим цвітом спекотний травневий день. Донька Тамара допомогла матері вийти надвір. Ноги вже поганенько слухаються.
Перед порогом у затишній альтанці з голубого пластикового листа, обвитій виноградом, Любов Федотівна любить в старенькому намощеному подушечками кріслі погрітися на сонечку та полюбуватися квітами. Все частіше зранку її «душить давлєніє», як висловлюється сама, то до обіду почувається поганенько.
– «То з чого вам почати», – по діловому запитала бабуся після того, як поправила гребінця на сивому волоссі.
– Пам’ятаю себе годів із п’яти. Батько не схотів іти в колгосп і до нас приїхали все забирати. Я це добре помню, як виносили з хати пожитки, а люди те купували. Батька забрали в тюрму, а нас трьох дітей з матір’ю викинули на вулицю. Хату батько вистроїв нову. Її голова колгоспу забрав собі.
У тюрмі кум наш діжурив, то переказав матері, щоб принесла батькові їсти і грошей, а він уночі випустить його, щоб той геть їхав звідси. Так і зробив. Той подався до родича в Росію, в Ростовську область. Робив там у совхозі на комбайні.
А ми жили в сусідів у порожній хаті. Люди кидали. Дурні були. Думали, що в колгоспі погано буде і виїжджали. Трудно було, голодно.
Так і прожила сім’я місяць без батька, без грошей. Ходили в степ, десь качан підберуть, то ще чимось переб’ються. А потім батько приїхав і забрав жінку з дітьми до себе. Каже Любов Фетодівна, що жили там добре, і корова була, і свині по волі ходили. «А які там степи, які хліба!» – згадує жінка. Там і в школу пішла в сусіднє село. «Усе по-руському». Вчилася гарно чотири роки. Але батьків брат таки вмовив повертатися в Базилівщину. Йому може й добре жилося, як пригадує Любов Федотівна, бо був головою сільської ради, а вони приїхали, немає ніде нічогісінько. Материн брат пустив у свою хату та дав козу. А через рік Любиного батька знову забрали в «допру». Каже, що пригадали старі гріхи, як утік з тюрми, та приписали нові. Десь необачно похвалився чоловік, що в Росії і поля кращі, і комбайни-сталінці потужніші, ніж тут. Той факт, що не закордонні блага розхвалив, а наші радянські, не мав значення. Як мати ридала, провожаючи його, заспокоїв, мовляв, якось воно буде. Тож 8 років за все те відсидів у Комі АРСР.
Люба дома залишилася з братом, старша сестра працювала в Полтаві, мама в колгоспі. Ото що принесе в кишені, те й їдять, з того й суп варять. Тижнями в хаті хліба не було. А потім вчительку з Базилівщини з чоловіком направили в Грозний працювати, а в них маленька дитинка, діти ніде. То й запропонували вони Любі поїхати з ними нянькою. Любі всього десять років було. Виходу нема, мамі важко, то й поїхала.
Пригадує, як плакала в чужому краю. Не обіжали, і їсти давали замість грошей, у свою стареньку одежину вдівали, але сама ж дитина, а з дворічним малям цілий день вправлятися не легко. У Грозному ні колодязів, ні водопроводу не було. Вода текла канавами через усе село. Навпроти кожного двору викопана ямка, куди й ставили відро, щоб набралося. Винесе бувало хазяйську дитину надвір, щоб господарі не бачили, та наплачеться-наплачеться гірко за мамою, за домом. У школу там теж дівчинка, звісно, не ходила. А потім та вчителька завагітніла знову, їй дали відпустку і разом повернулися в Базилівщину. На все життя тоді зробила Люба висновок, що своїх дітей ніколи в найми не віддасть.
Уже в рідному селі Люба пішла до школи. Але вчитися після Росії було важко. І букви інші, правила. Дівчинку через те брала досада, хоч двійок їй і не ставили. Оте «і» з крапочкою, каже, і зараз не любить. Тож закінчивши сім класів пішла працювати листоношею.
У війну мало не забрали в Німеччину. Та пощастило, що поліцаєм був брат сестриного чоловіка. То він і переказував дівчині, коли облави будуть. Тими ночами дома не спала, бродила по балках та посадках. Так і осталася дома, а багатьох подруг забрали.
Після війни Люба працювала на будівництві залізничної станції Південна у Полтаві. І цеглу, і матеріали носила аж на другий поверх. Потім будівельників перекинули на «воєнстрой» у Селещину. Там не легше. Тягали і вкладали зірвані фашистами шпали. Відбудували. А далі бригаду вирішили перекинути на Брянщину. Ось тут дівчина не витримала. Попросила матір скласти в чемодан тільки харчі без одягу, бо зібралася з дороги тікати назад додому. Так і зробила. Навіть подрузі не призналася, що надумала. Дівчата з Дмитрівки, Абрамівки подушок, одіял понабирали, а вона тільки з легким чемоданом. Чоловік, який відправляв робітниць щось таки запідозрив у її тривожній поведінці, але допустив помилку, видавши всім на руки паспорти. Коли всі вантажились у вагони, втекла без речей. Дісталася додому й дотемна просиділа в лісосмузі, потім преховувалася у сестри. А далі пішла на роботу в колгосп. Працювала біля молотарки, дихання половою забивало. Потім директор «заготзерно» запропонував піти лаборантом.
Тоді й заміж вийшла. Познайомилися в клубі на танцях. Люба охоча була до танців, «не сходила з тічка» і співати любила. Іван із місцевих, прийшов з армії. 8 років відслужив, воював. Любі тоді було 22, а йому 28. Високий, чорнявий, «красавець», як пригадує жінка.
¬– У мене був тоді й школьний хлопець. Але куди йому було до Івана. І хоч заміж не дуже хотіла, та прийшлося йти. Боялася, що піддамся йому, а тоді дитина буде, люди скажуть, оце Любка догулялася. Аж досадно попервах було, що він ходить і ходить до мене. Тож не хотіла, не хотіла, та й пішла заміж. У нього й сім’я хороша була, дві сестри і брат ще та старі. Хата, правда, під соломою отака (показує руками будочку), німці спалили. Іван закінчив тільки два класи, але шофером був хорошим. У техніці розбирався. Він як і на конях було їдев на гору, то ногами на газ жме. Отак і жили в одній кімнаті. Свою кровать молоді відгородили гардеропом.
А коли Люба чекала на першу дитину, зробили сякий-такий ремонт і достроїли хатину. На пологи тоді давали 32 дні відпустки. Люба Федотовна пригадує день, коли на світ з’явилася Тамара:
– Сьогодні не спи, кажу чоловікові, родити буду. У хаті постелили ватяне одіяло та простиню, послала по Королешку (сільський фельдшер). Поки ходив, я й народила. Свекруха зайшла: «О, Боже, що ж робити?». Кажу, прикрийте мене чим-небудь. А дитя вже дряпа мене по ногах. Прийшла лікарша, все зробила, все в нормі. Дитинка маленька була. Де ж мені з нею дітися. Іван на кроваті. Полізла я на піч. А вскорости і на роботу пішла. На обід годувати дитину відпускали. Чоловік велосипеда купив. Поки приїду, а свекруха вже й нагодує манкою (корова в нас була), то воно цицьки й не хоче.
Кажу, давай строїтися. А він ¬– за шо? Грошей нема. Кажу, продамо телицю двохрічну та моє пальто зімнє, а далі заробимо шось та якось і буде. Племенник робив на жилізній дорозі, привіз шлаку 10 машин, 1 машину ізвєсті, 2 машину піску. Колодязь у дворі. Мій батько та його батько готовили заміс, я гасила ізвєсть. Через день уже почали заливати стіни. Самі мішали, щоб однородне було. І зараз руки та плечі болять од того місива. У три часа ночі встаємо через день, щоб до роботи все встигнути зробити. Товкачами такими втрамбовували. Поставили піч, плиту. На зиму вже ввійшли в нову хату. Старим була спальня, а нам зала. А стара хата завалилася.
Далі в сім’ю прийшло нове лихо. Через виробничу травму чоловік Люби майже втратив зір на одному оці й працювати водієм уже не міг. Дали третю групу, 27 рублів. Свекруха два роки була лежача. Рак. Люба за роботою лаборантом нічого не встигала, навіть хату вимазати. Тільки прала та їсти варила. На чергування бігла і серед ночі.
Тут саме будували в Селещині хлібзавод. Туди взяли й Івана бо в техніці добре розбирався. Почав працювати. Інколи й хлібинку міг додому принести. А потім і Любу влаштував на завод заввиробництвом. Мовляв, досить тобі ночами лазити. Не ревнував, коли роботи стосувалося. А на гулянках Люба намагалася триматися подалі од чужих чоловіків, бо одного разу, зізнається, мало не побив.
З часом Люба зрозуміла, що нова робота і стара – це дві великі різниці. На заготзерні пропрацювала 22 роки. А тут – все з нуля. Робочі сподівалися, що нова керівниця нічого про хліб не знає, то можна буде цим скористатися. Але ні. Жінка вхопилася за інструкції та рецепти так завзято, що навіть дома ночами читала. Іван аж пожалкував, що «встромив» дружину в таке. Коли Любу послали в Харків на курси, то вже нічого нового вона там не почерпнула. Знала все крім матеріалів партійних з’їздів, без яких у радянські часи ніяка наука не викладалася.
Із Полтави тоді частенько на хлібзавод комісії перевіряльників навідувалися. Чи витримується технологія, чи вага хліба відповідна. «Добре, що маслозавод рядом був», – каже Люба Федотівна, – «Вони в нас хліб беруть, а ми в них масло. Дадуть і для провіряющих. А ті ще самі й нести не хочуть. Донесу до поїзда, посаджу».
Отак пропрацювала чотири роки. Аж поки прислали на її посаду людину після технікуму із спеціальною освітою. Думала полегшає. Та де там, ще гірше. І хліб, і бублики пекла, і звіти за бригадирів складала, бо вміла і знала все у виробництві.
Хліб місився у великих чанах. Потім ті чани піднімали на вишку до 3 метрів і його вміло треба було зачепити цепами, щоб не впав. Угрі по кругу рухався транспортер. І з того чану тісто виливалося у форми. Треба було все так відрегулювати, щоб лилося ні більше, ні менше норми. Раз одна із працівниць недогледіла і погано «загнуздала» той чан і він з висоти гепнувся додолу. Тісто пропало. Але за нього ж треба платити. Тому Любі Федотівні довелося зайнятися службовим підлогом. Тоді булочка «Українська» і хлібина коштували однаково – 15 копійок. Тож пекли булочки, продавали, а в документи записувала їх як хліб. Аж поки перекрили втрачене тісто.
– За всім слідити треба було. Бува хліб у шафах із форм вивалиться, значить недосолили тісто. А якщо вгору його таска, то пересолили. Роботи хватало. Бігала, як собака. А там чоловік захворів. Онко. Легені. Він їх ще у війно застудив. А потім весілля одне за одним. Зразу менша, а через рік старша донька заміж вийшла. А в нас же пів-Базилевщини своїх.
Вийшовши на пенсію Любов Федотівна допомагала молодшій доньці будуватися у Машівці. Сарай і гараж зять сам виклав, а вони вдвох місили й подавали. Уже хворий чоловік дома глядів чотирьої внуків, хоча йому вже потрібен був спокій. Прибіжить із Машівки додому, погодує дітей та господарство. Пиріжків понапікає. Їх і досі згадують працівники казначейства, де працювала донька.
Після смерті чоловіка ще три роки пожила Федотівна в своїй оборі. Але все почало руйнуватися. Штахетник розсипався, на городі вправлятися стало все важче. Тож продала хату і пребралася до доньки в Машівку.
– Не було в душі й крапельки шкода. І гардіроп, і мисник, кроваті, 4 подушки, одіяла оставила там. Взяла стіл круглий, два дубові стільці і диван. Ото все, що взяла, воно в моїй хаті стоїть. Тамара спитала, яку кімнату виберу. Кажу, не хочу на сарай дивитися, а буду хоч на дорогу та на поїзд. Тут харашо. Помогти вже нічим не можу, хоч перший рік ще й корову доїла. Вісім років уже тут.
Запитую, що в житті найголовніше. І чую таке:
– Саме главне – діти. Тільки нада не бігати на роботу, а сидіти дома. Воспитувати. А коли мені було воспитувати. Свекруха більше помагала. Я дітей своїх грошима не балувала. Правда, як Тамара вчилася, дам їй на тиждень 18 рублів, а батькові скажу, що дала 8. Він у бідній сім’ї виріс. Дбав, економив, складав, наскладав на машину 20 тисяч рублів. Усе пропало.
