Уже на протязі двадцяти років група новосанжарських прикордонників збирається на своє, так би мовити, професійне свято. Найстарший з них — Юрій Лисенко — повернувся із прикордонної служби у 1983-му, наймолодший — Сергій Єщенко — прийшов із армії у останній рік Союзу — 1991-ий. І от із цього року різні за віком, але схожі за приналежністю до прикордонних військ, чоловіки збираються десь у мальовничому кутку Нових Санжар, щоб відзначити День прикордонника.
Спільною для більшості з них є не лише прикордонна служба. Адже усі товариші, окрім одного, пройшли ще й службу в органах охорони правопорядку. Працювали у міліції у Нових Санжарах, Козельщині та Полтаві. Тому, коли друзі збираються разом, тем для розмов у них вистачає.
Починається зустріч із традиційного трикратного «Ура!» прикордонним військам. Потім, доки на мангалі смажиться шашлик, а на оригінальній залізній пательні печеться риба, друзі обмінюються спогадами.
Так Олександр Терещенко розповідає, що прикордонну службу ніс… за межами СРСР. Йому на протязі двох років довелося охороняти посольство у Німецькій Демократичній Республіці. А от Михайло Бунецький служив на кордоні із нашим найближчим європейським сусідом — Польщею. За час служби у прикордонних військах він здійснив сім особистих затримань.
— Порушники кордону намагалися йти через соцкраїни. Адже наш прикордонник повинен був наздогнати порушника і впіймати його. А у будь-якій капіталістичній країні його б просто застрелили, — пояснює Михайло Бунецький.
Але стріляти доводилося і радянським прикордонникам. По тій простій причині, що стріляли і в них. Так у Михайла Бунецького під час одного з переслідувань убили собаку, а самого його одного разу під час обходу обстріляли з того боку кордону. Прикордонник отримав два поранення і потім місяць лікувався у львівському шпиталі. Після повернення з армії Михайло Бунецький працював у міліції, з якої звільнився усього кілька місяців тому у званні полковника.
А Сергій Єщенко не просто служив на кордоні, він ще отримав почесну медаль за затримання порушника.
— Та що там розповідати? — скромно питає Сергій, — Ну, значить, спрацювала система сигналізації, знайшли ми слід порушника кордону, який рухався у бік Ірану. Поставили на слід собаку і 13 кілометрів ішли за ним. Потім таки наздогнали і затримали. За це мені і дали медаль.
Розповідаючи, Сергій Єщенко демонструє свою медаль, на якій написано «За отличие в охране государственной границы». Потім розговорюється і розповідає про свою службу у Середній Азії.
— Ходили там обережно, щоб не наступити на змій — кобру чи гюрзу, — пригадує Сергій. — А ще економили воду, бо вона там дефіцит. Я коли повернувся з армії, то довго думав: як побачу, що десь кран відкритий і вода просто так біжить — точно уб’ю!
Услід за друзями спогадами діляться інші колишні прикордонники. Хтось згадує, як доводилось місити бруд та пробиратися по груди у снігу під час обходів кордону. Маршрут неблизький — 20 км туди, 20 км назад. Хтось згадував більш веселі випадки. Так Валентин Гамов, який служив на загалом спокійному українсько-угорському кордоні, згадав про смішний випадок порушення кордону. Тоді український чабан трохи заспав і не помітив, як його вівці спокійно пішли на угорську сторону. Побачивши, що отари немає, чоловік поспішив за нею по слідах. І… незабаром був затриманий угорськими прикордонниками та доправлений на радянську сторону.
— А ще у прикордонних військах практично не було дідівщини, — згадує Юрій Лисенко, — А знаєте чому? Тому що на обхід кордону всі виходили із бойовими патронами. Ти його сьогодні образиш, а завтра він у тебе за спиною слідом із зарядженим автоматом ітиме. Тому дідівщини, як такої, на кордоні не було.
А ще Юрій Сергійович пригадав, що у прикордонників була найкрасивіша у Союзі форма. Краща — лише у моряків. А Сергій Єщенко згадав, як носив армійський капелюх на манер американських ковбоїв, за що одного разу отримав догану від командира. А ще… А ще того дня згадували багато — і про кордон, і про службу, і про міліцію, і про давніх друзів.
Такі зустрічі ці колишні прикордонники організовують щороку. І кожного року їм є що розповісти один одному, і кожного року їм разом цікаво. І нехай давно немає Радянського Союзу, а на нинішніх кордонах стоять вже інші — молоді українські та російські хлопці, але наступного 28-го травня ці чоловіки обов’язково зберуться разом, щоб зайвий раз згадати, що вони — прикордонники.
