Мешканці Пристанційного хочуть дитячий садок, автобус та банкомат

На зустрічі з журналістом «ЕХО» жителі села розповіли про ряд актуальних для них проблем.
Деякі з них можна вирішити вже у найближчому майбутньому, а от деякі запити селян потребують чималих фінансових вкладень. Тому втілити їх у життя є справою нереальною. Принаймні, так запевняють представники влади.
Щоб розповісти про свої проблеми, 19-го травня у центрі села збираються півтора десятки чоловік: частина — пенсіонери, частина — молоді жінки з дітьми. Усі практично в один голос починають скаржитись на проблему із автобусним сполученням. Прямого автобуса від Пристанційного до Нових Санжар немає. Тому, щоб доїхати до райцентру, людям доводиться добиратися чотири кілометри у сусідню Малу Перещепину і вже звідти їхати автобусом приватного перевізника. Це не завжди є справою зручною, тому деякі мешканці села просто наймають водіїв-приватників, які за 100 гривень везуть бажаючих до Нових Санжар і назад.
— Якби хоч раз на тиждень до нас автобус приїжджав! — говорить літня жінка, яка спирається на велосипед, — Але ж усі відмовляються, бо із Малої Перещепини до нас дорога-кам’янка — ніхто не хоче бити свого автобуса! По весні то на Перещепину возив автобус «Аршиці», але почалася посівна — і його забрали.
Як правило, мешканцям Пристанційного закидають, що автобус їм не надто і потрібен — під боком у жителів села залізна дорога.
— Воно то так, нам простіше 10 разів з’їздити у Полтаву, ніж 1 раз до Нових Санжар, — погоджується жінка, — Але ж якщо потрібно, наприклад, на біржу, чи у якусь установу — то треба, як не крути, їхати у райцентр.
Їхати до Нових Санжар мешканцям села потрібно і у тому випадку, коли потрібно зняти гроші з банківської картки. Виходить така собі невесела колізія: щоб зняти гроші на якусь покупку, потрібно спочатку витратити гроші на дорогу.
— У нас більшість тих, хто працює, отримують зарплату на карточки «ПриватБанку». Плюс ще жителі, які отримують гроші у службі зайнятості, — говорить місцевий житель Геннадій Бабенко. — Якби у нас поставили банкомат, наприклад, у приміщенні тієї ж станції, людям би не довелося їхати 35 кілометрів до Нових Санжар, щоб зняти грошей.
До гурту жителів підходять дві молоді жінки з колясками, у яких сидять малюки двох-трьох років.
— Ви скажіть про дитсадок! Потрібен він у селі чи не потрібен? — гукає до них жінка із велосипедом.
— Садок нам дуже потрібен, — кивають головами жінки. — У нас зараз молоді вистачає, дітей народжується багато. Якщо по всьому селі, то таких, що можуть у садік ходити — чоловік тридцять.
— А може й п’ятдесят! — підхоплює інша, — У мене он малому 3 роки, так куди його повести? Він у мене і «вчиться» із гусьми та свинями!.
Люди говорять, що у Малій Перещепині є дитячий садок, але щоб возити дітей туди, знову ж таки потрібен автобус.
— Пішки ж малого не поведеш і на велосипеді не дуже повезеш, — розмірковує одна з молодих мам.
Після головних проблем жителі села починають згадувати все, що їм наболіло. Обурюються, що у селі ніде купити ліків, ніде заправити автомобіль. Говорять, що непогано було б і облаштувати у селі дитячий майданчик для малечі.
— Таке враження, що наше Пристанційне — забуте Богом село, — із сумом говорить один з чоловіків. — Живемо ми тут, наче нікому і не потрібні. Якщо ми вже такі близькі до Полтави, то нехай би нас у Полтавський район віддали, чи що? Ми були б не проти!
Поговоривши із мешканцями Пристанційного, ми вирушаємо до Малої Перещепини — у сільську раду, до якої і належить це село. У своєму кабінеті нас приймає сільський голова Віталій Мазан. До речі, сам житель Пристанційного. Він вислуховує журналіста і на його обличчі з’являється непідробний подив.
— Ви оце мені перший про такі нарікання людей розповідаєте, — говорить сільський голова, — ніхто до сільської ради із цими проблемами не звертався. Якби звертались, то ми так чи інакше намагалися б їх вирішити. Щодо встановлення у цьому селі банкомата, то я сумніваюсь у доцільності таких дій. Більшість мешканців села постійно бувають якщо не у Нових Санжарах, то у Полтаві, тому мають можливість зняти гроші там.
Також Віталій Володимирович зазначив, що нагальної потреби відкривати у селі дитячий садок зараз немає. Адже у Малій Перещепині є великий садок на 75 місць, до якого можуть просто підвозити малюків із Пристанційного.
— Якщо жителі села висловлять бажання возити своїх дітей до Малої Перещепини, то ми знайдемо можливість їх підвозити, — запевнив сільський голова.
Такої ж самої думки щодо відкриття дитсадка у Пристанційному був і голова Новосанжарської райдержадміністрації Сергій Шовкопляс.
— По-перше, у селі просто немає такого приміщення, де можна було б відкрити цей садок. По-друге, створення ще одного садка призвело б тільки до збільшення витрат сільською радою, тобто, до розпилення коштів. Тому єдиним правильним виходом із ситуації буде відкриття у малоперещепинському садочку ще однієї групи — спеціально для пристанційнівських дітей. Сільський голова говорить, що зможе організувати підвезення.
Для того, щоб це втілити в життя, депутатам сільської ради варто лише винести питання на чергову сесію сільради та прийняти рішення. А вже потім владі доведеться шукати кошти на створення нової групи.
Щодо перспектив автобусного сполучення із Пристанційним, Сергій Шовкопляс не зміг сказати нічого обнадійливого.
— Ну не можемо ми силою заставити приватного перевізника їздити у це село. Кожен з них хоче мати перш за все прибуток і не побити автобус на цій кам’янці, — пояснив голова райдержадміністрації, — Тут треба шукати вихід у співпраці з орендарями землі. Запрошувати на ту ж сесію представників «Аршиці» і домовлятися про підвезення людей із Пристанційного до Малої Перещепини.
Так що, імовірніше усього, Пристанційне поки що буде і без банкомата, і без дитсадка, і без автобуса. Принаймні, поки що. Обнадійливим у цій всій ситуації є лише те, що жителі села не мовчать про свої проблеми. Адже відомо, що чують лише тих, хто стукає. Мешканців Пристанційного вже почули, але чи відчинять їм на їх стукіт — покаже час.

Логін:
Пароль:
запам'ятати