Таких сіл на Україні у наш час вистачає. Після розвалу колгоспів працювати у них стало ніде. І усі, хто мав змогу виїхати у район чи область, чи ще куди подалі, ті виїхали. У таких селах залишились доживати віку пенсіонери, яким просто нікуди їхати і ніде вже шукати кращого життя. Для них це село було рідним домом упродовж усього життя, тому поїхати кудись із нього старі мешканці не лише не можуть, але й не хочуть. Але з кожним роком їх стає усе менше, аж поки село не спустіє зовсім. Хати розвалюються, подвір’я заростають бур’янами, і за кілька років випадковому проїжджаючому важко повірити, що на місці непролазних хащів колись було людне і веселе село…
Приблизно така ж доля, судячи з усього, незабаром очікує на новосанжарське село Лисівка. За радянських часів тут жили сотні людей, була робота, народжувались діти. І місцеві жителі у майбутнє дивились із властивим радянським громадянам оптимізмом. Але розпад Союзу, а потім і розвал колгоспів поставив на майбутньому Лисівки — і сотень подібних сіл по усій Україні — жирний хрест. За два десятки років колись людне село перетворилося на пустку. І зараз лише у кількох будинках по різних куточках Лисівки ще живуть останні аборигени.
Ми приїздимо до Лисівки ближче до обіду. Довго пробираємось до села не надто комфортною дорогою, яка, здається, складається із самих ямок. Але такі дороги зараз, схоже, скрізь. Коли проїздимо центральною вулицею села, то в очі одразу впадає пам’ятник воїну. Він свіжопофарбований, навколо нього прибрано та доглянуто. Це свідчить про те, що у селі таки є яке-не-яке життя. Підтверджує це і свіжоскошене сіно попід одним із дворів, і зозулясті кури, які безтурботно пасуться за парканом одного з будинків. Однак таких — жилих будинків — у Лисівці зовсім небагато. Перерахувати їх можна буквально на пальцях однієї руки. Біля одного із обжитих будинків ми зупиняємось. І кілька хвилин чекаємо, доки старенька господиня виходить із літньої кухні та за хвилину відчиняє стару хвірточку. Дізнавшись, що до неї приїхали з газети, жінка охоче всідається на лавку під парканом і з готовністю відповідає на питання.
— Скільки нас у селі лишилось? Та, мабуть, чоловік десять, — відповідає Людмила Андріївна — так звуть нашу співрозмовницю. — Якщо точніше, то десь тринадцять. Із них семеро таких, яким уже за сімдесят.
А колись у Лисівці було триста із чимось дворів. Була птахоферма, корівник, тракторна. Тепер нічого цього у селі немає. Немає тут ні магазину, ні закладу медицини, ні поштового відділення.
— А що, нормально ми живемо, — посміхається Людмила Андріївна. — Пошту нам носять раз на тиждень із Малої Перещепини. Кожного четверга до нас приїздить машина, яка привозить різні продукти. От ми і купуємо усього на тиждень. Головне — взяти хліба. А так, що нам ще треба?
Доки ми розмовляємо із старенькою, із іншого боку вулиці приходить її сусідка. Хвилину послухавши, вона долучається до нашої розмови.
— Звати мене Таїсія Андріївна Бровко, я корінна жителька. Тут народилася, тут і заміж вийшла. Тут і живу вже 77 років, — розповіла бабуся.
Уже удвох старенькі розповідають, що багато кинутих хат одразу розбирають крадії — чи то цигани, чи то свої ж — українці. Так що від колишніх помешкань незабаром, окрім фундаментів, нічого й не залишається. Бабусі говорять, що їм самим теж діти пропонують вибратися із села. І гукають до себе, бодай на зиму. Але старенькі поки що не погоджуються.
— Та влітку нормально — не страшно, — говорить Таїсія Андріївна. — Вранці вийшла, курей випустила і дивлюся: якщо сусідчині кури бігають, значить вона жива. А от взимку страшно, темніє рано. Мене діти на зиму гукали, та я подумала — а курей я на кого лишу? Не вирізати ж. І не поїхала.
За словами бабусів, окрім розбирачів хат, іноді навідуються до села і звичайні крадії. Так чотири роки тому у Таїсії Бровко вночі вивели із сараю корову. Вранці приїхала міліція, пошукала бабусину годівницю, але так і не знайшла.
Запитуємо бабусь, як вони обходяться без медичної допомоги. Вони говорять, що нормально.
— Та раніше до нас із Поліг Микола Іванович Оборожний приїжджав на велосипеді. Та оце два місяці його щось немає, — спокійно розповідають старенькі. — А раптом щось, то у нас мобілки є. Діти нам поповнюють, і якщо стане погано, то можемо їм подзвонити. Так оце і живемо.
Насамкінець бабусі охоче позують для фотознімка і проводжають нас щирими усмішками. І мимоволі заздриш їх оптимізму та життєвій силі. Живуть люди вдалині від культури чи якихось благ цивілізації, але ж не сумують, не нарікають на життя. А просто живуть. Ходять за продуктами раз на тиждень, тримають у чистоті та порядку свої подвір’я і кожного ранку поглядають — чи пасуться на тому боці вулиці сусідські кури.
Але, як би не прикро це було визнавати, але колись цих бабусів не стане. А разом із ними не стане і Лисівки. Бо ніхто не приїде і не оселиться у спорожнілому і безперспективному селі. І Лисівка — це далеко не останнє таке село. Така доля очікує на всі маленькі села, яким не пощастило стати центрами потужних агроформувань. У таких селах немає роботи, немає соціальної сфери, а звідси — немає і молоді. І десь у високих кабінетах їх дуже спокіно і невідворотньо записують у безперспективні. За скільки років вони зникнуть? За десять, двадцять чи п’ятдесят? І якщо зникнуть вони, то де тоді буде наша з вами Україна?
