На широкому подвір’ї гостей зустрів голова спостережної ради акціонерного товариства «Гадяцький воско-вощинний завод» Олександр Данілов. У 2003 році Олександр Вікторович скупив 75% акцій підприємства і став його фактичним власником. Полковник у відставці, колишній головний штурман Харківського льотного училища почав нову для себе справу. Керівник провів екскурсію територією заводу та ознайомив з процесом виробництва. Завод для виробництва вощини і пресованого воску був створений у 1933 році. Після війни в цехах встановили нове обладнання, що дало змогу довести щорічне виробництво вощини до 15 тонн і практично забезпечити нею всі пасіки області.
Наприкінці 60-х років минулого століття було збудоване і введене в експлуатацію двоповерхове приміщення вощинного, воскобійного і деревообробного цехів, а новітнє високопродуктивне обладнання збільшило випуск продукції до 80 тонн на рік.
Згодом почали виробляти лікувально-профілактичну пасту для бджіл та віск для промисловості.
90-ті роки принесли розпад багатьох підприємств, до їх числа увійшов і воско-вощинний завод.
«Після розпаду Радянського Союзу, тут, на заводі, все виробництво відразу впало, – говорить Олександр Вікторович Данілов. – Його продукцією забезпечувався увесь тодішній Радянський Союз. Практично на чотири роки завод зупинився. За ці роки були втрачені ринки збуту продукції, власна торгівельна мережа, постачальники сировини. Приміщення і обладнання перейшло у неробочий стан і потихеньку розбиралося. Потребу у вощині почали задовольняти «надомники», люди, які в домашніх умовах намагалися виготовляти вощину. Саме велика кількість неякісних, дешевих кустарів і «склали конкуренцію» заводу».
Сьогодні вощинне виробництво діє. Виробляється вощина гарної якості, яка надходить до споживачів, хоча не в тій кількості, яку б хотілося.
«Поки що працює тільки одна лінія, задіяні лише сім працівників, – продовжує директор заводу. – У сезон їх заробітна плата становить 1200-1500 гривень на місяць, а взимку – половину мінімальної».
У воско-вощинному цеху працюють переважно жінки – Марія Микитченко, Галина Верещака, Наталія Опихайленко, Софія Ялова, Ніна Сідорчук.
Сировину, здану пасічниками, обмінюють на готову продукцію, яка є вдвічі дешевшою від магазинної.
Щоб якось триматися на плаву і виживати, на території заводу працює столярний цей, обробляють деревину, працює олійниця, а влітку випускають квас. Вікна і двері виготовляють Микола Гайдабура, Анатолій Микитченко, Павло Чистопол, Сергій Тетеря.
«Колись Гадяччину в деяких регіонах знали лише через воско-вощинний завод, – підсумував візит Володимир Беседа. – Теперішній стан колись потужного заводу непокоїть. Сьогодні це скоріше експериментальне підприємство, а не промислове. Шкода, дуже шкода, що того заводу вже немає».
Володимир Миколайович підтримав думку директора заводу про те, що без серйозних інвестицій підприємство не зможе працювати на повну. Доля Гадяцького воско-вощинниго заводу – це не лише проблема його власника, але й керівництва району. Це робочі місця, наповнюваність бюджету, вирішення соціальних питань.
