Втративши обидві ноги, Микола твердо знав, що встане і обов’язково займеться ділом

Коли за вироком лікарів кадровому військовому, майору у відставці Миколі Васильовичу Кучерявому відтяли одну ногу, чоловікові було всього сорок один. А через п’ять років відрізали й другу. Усе це відбувалося поступово, починаючи з пальців, все вище аж до максимального рівня ампутації. За сім років – 13 операцій.
Стрімка й агресивна газова гангрена ледь не відібрала життя.
Та паніки не було. Була тверда впевненість, що після одужання, всупереч прогнозам лікарів, він вийде на роботу, буде опорою і годувальником сім’ї. Сьогодні йому п’ятдесят сім. Має невеличкий бізнес у Полтаві, квартиру, іномарку з ручним управлінням. Удвох із дружиною Тетяною в батьківській оборі в Новому Тагамлику пораються в саду й на городі, вирощують квіти. Чекають із Києва у гості свого шестирічного внука на свіжі ягоди, яблука та груші. Про свою сім’ю Микола Васильович каже: «Ми люди не багаті, але забезпечені. Коли працюватимеш, усе буде». Немає такої роботи, з якою б він не міг сьогодні впоратися. Щоправда, як зізнався сам, є одна, яку не зміг би та й не хотів би робити, – це бути народним депутатом.
Микола Кучерявий саме порався у дворі. Що перед тобою справжня, сильна, впевнена у собі людина, а не півчоловіка на чотириколісному візочку-дощечці, як це одразу впадає у вічі, починаєш розуміти з перших хвилин розмови. Веселий, насмішкуватий, приязний чолов’яга, ніжно погладив сусідську кицьку Пушинку, що враз вистрибнула йому на... торс, адже колін немає. Кажуть коти відчувають добру людину.
На осокорі, що за хатою клекочуть у гнізді лелеки. Вже п’ятий рік селяться вони в оборі. Пахне квітуча акація. Старенька батьківська хатина топиться в зеленій гущавині, що відділяє двір від дороги.
– Я народився не в роддомі, а в цій хаті. Гарний у мене був приклад у житті, що згодився потім. Батько з війни вернувся без обох ніг. Пройшов фінську, пробув усю блокаду в Ленінграді, дійшов до Кеніксберга і в сорок чотири остався без ніг. Я ріс і все це бачив. По роботі, по господарству нормальний був приклад. Он оті дві антоновки, білий налив, золотий пермент, ота груша – це все батько садив. Він копає, я воду ношу. Мені років п’ять тоді було. Батько не був п’яницею, але випити любив, компанії не пропускав. І тоді ставав безпорадним. Я бачив, як мама це переживала. Та й сам, коли одну ногу відняли, ходив на костилях і відчував, що навіть від чарчини координація порушується. Тоді й зробив висновок раз і назавжди – у мене так не повинно бути ніколи.
А починалося все з юнацької мрії. У 1971 році Микола закінчив Новотагамлицьку школу і поступив у Сімферопольське військово-політичне училище. Служив на Північному флоті, потім перевівся в Київський округ, щоб бути ближче до дому, бо там залишалася сама хвора мама.
Одружився відразу після училища.
– Це було кохання з першого погляду, – сміється Микола Васильович. Таня на літо приїздила в Тагамлик до бабусі. Ми з нею колись раз отам на дрючках посиділи. Вона сама уральська, а мама в неї з-під під Кобеляк. У Тані 4 лютого день народження. Я це запам’ятав і 3 лютого пішов до її бабусі і попросив полтавський адрес дівчини. Отак і завалився до неї, сиджу з майбутньою тещею, лютий місяць, а Таня заходить з морозу, на віях іній, очі чорні. 19 років їй тоді було. Як побачив, отоді й «щолкнуло», пропав. Погуляли. То вона мене на Южний вокзал через Ворсклу проведе, то я її знову аж додому. Це було вночі. Поїзд на Головач у три години йшов.
Таня, дружина, маленька тендітна жінка, поставила на стіл під великим крислатим деревом чайник і цукерки. Усміхається, додає російською: «Жаль у меня нет сейчас его фотографии. Он очень красивый был, высокий, в форме».
А через кілька днів Таня проводжала юнака на тому ж вокзалі у Сімферополь. Побули разом години півтори від сили. Чотири місяці листувалися, а потім дівчина приїхала в училище на випускний. Звідти вже повернулися удвох до батьків за благословенням.
На Північ служити вже поїхали разом. Таня з Полярного каталася постійно на сесії в Київський державний університет ім. Шевченка. На руках маленький синочок. На Півночі разів шість перебиралися з одного місця служби на інше. Хотіли ще мати дітей, але обставини не дозволили. З бабусями було проблемно з обох боків. Микола цілими днями на службі. Усе на тендітних Таніних плечах. Веселе життя було, як пригадують обоє. І з квартирами, і без квартир. Клімат суворий. Жили часто в пристосованих приміщеннях. Було прокинешся вночі, а з ящика на тебе дивиться здоровенний пацюк.
У вісімдесят дев’ятому повернулися в Полтаву. У дев’яносто першому Микола Васильович пішов на пенсію у званні майора. Без роботи просидів максимум тиждень. Потім йому запропонували у військкоматі посаду інструктора з початкової військової підготовки в школах і технікумах. Одні папери та писанина. Справжньої роботи не було, а так – формалізм. Довго не витримав. Потім працював майстром на автоагрегатному заводі, але третя зміна чоловіка не влаштувала, бо весь час треба було в село до мами навідуватися. Вона слабенька, а в дворі хазяйство: кури, поросятко. Роки ж пішли кризові. Пенсія військового невелика. Доводилося стояти ще молодому чоловікові на ринку торгувати сигаретами та всілякими дрібницями. Міліція час від часу ганяла. Щоб придбати сину костюм на випускний, поїхав у Київ і здав весільну обручку. Ось тоді місцевий голова колгоспу Олександр Осетров і запропонував відставникові роботу обліковця. Микола погодився й залишився в Тагамлику. Дружина ж моталася туди-сюди, поки син школу в місті закінчував. Люди з Полтави у вихідний в село на дачу їдуть, а Микола в місто. Білизну попрати, сина провідати. Ось так проробив п’ять років, заробив пай.
Хворіти почав у дев’яносто першому. Північ давала про себе знати. Постійні переохолодження, великі нервові навантаження. Медичний діагноз читачам навряд чи щось прояснить, тому, кажучи просто, через захворювання судин і погане кровопостачання почали відмирати тканини спочатку на пальцях ніг. Микола вже знав чим все закінчиться і був готовий, що ампутації не уникнути. Першу операцію зробили в інституті Шалімова в дев’яносто п’ятому році. Йому було всього сорок один рік. А другу ногу відрізали у двохтисячному році вже в Полтаві. На цю операцію свою обручку продала вже Таня. За сім років Миколі зробили 13 операцій. Хвороба, незважаючи на ампутації, піднімалася вище і вище. До того ж під час операції занесли газову гангрену. Миколине життя трималося на волосині. Таня тоді підняла на ноги весь персонал, кричала, молилася, трясла всіх. Ще пару годин і було б пізно. Зробили переливання крові. Оперували знову і знову. Спочатку нижче коліна, а всього через кілька днів ногу відрізали максимально високо, із запасом, адже гангрена швидко поширюється з током крові. Встигли.
– Коли відійшов від наркозу, нічого не відчував. Шоку не було. Я вже був готовий до цього. Дружина переживала дужче, ніж я. У нас саме срібне весілля було. У цей день і тяпнули другу ножку. Та я знав, що встану, піду і буду займатися ділом. Уже через півтора місяця поїхав на протезний завод. Ліг там у спеціальний стаціонар для зняття мірок, підгонки. А нога ще не зажила: пухла, червона. Лікар і питає: «Чого ти приїхав, треба не менше, ніж через півроку після операції протези робити». Кажу, поки зробите, поміряєте, час і пройде. «А куди ти спішиш?». Та мені весною на роботу. А той: «Яка робота?». Але так і вийшло. Пролежав я там три місяці. Поки ж ходити навчився. Там є такі брусья, за які триматися треба. Боляче було, натирав культі до крові, але ходив. Мені треба було піти. Але, по правді, коли спробував перший раз, то подумав: «Мабуть, дядьку, ти далеко в них не зайдеш».
Таня вставляє: «Это был какой-то фильм ужасов. Его бросало из стороны в сторону».
– А потім день-другий. Сам і по східцях навчився ходити за 5 днів. У мене і сила є і воля є, а от сили волі кинути курити немає. Після операції анестезіолог показав півлітрову банку гидоти, яку викачали з легень. Це від куріння. Та нічого із цим не виходить. Додому як приїхав, то зразу з паличкою пішов надвір, хоч мені рекомендували за стінку триматися спочатку. Якщо треба сісти, я замок відкриваю і протези згинаються. Важкуваті, правда, один важить вісім кілограмів. Імпортні титанові протези дуже легкі й зручні коштують як машина, а розраховані лише на три роки...
Спочатку сім’ї дуже було важко. Таня якимось десятим відчуттям зрозуміла, що чоловіка ні в якому разі не можна жаліти. Існувала домовленість, усе, що він може робити, що йому під силу, буде робити сам. Ніколи не перехоплювалася за нього, ніколи не бідкалася, як йому важко тощо.
І згодом чоловік став справжньою опорою і годувальником сім’ї. Минулого року Тетяна тяжко захворіла і потрапила до лікарні. Вона ще й до сьогодні не зовсім оправилася, ходити важко, і на землі в селі почувається набагато краще, ніж у місті. А тоді розгубилася, як чоловік зможе приходити до неї в лікарню. Адже ліки треба було щодня купувати. А ще в наших лікарнях, це не секрет, їсти майже нічого. Тоді Микола прилаштував на спину рюкзак, спереду великий термос. І в такому вигляді кожного дня два тижні зявлявся в палаті. Сам готував для дружини свіжі гарячі супи, купував ліки і привозив все необхідне. Надійне чоловікове плече не підвело у важку хвилину.
І сьогодні Микола Васильович каже, що немає такої роботи, яку б не міг зробити. От хіба що депутатом не міг би і не хотів би бути. А так хіба що чогось не встигне, то наймає когось. Але, каже, що не хочуть сьогодні люди працювати.
– Буває, наймаєш, усі знають, що я розраховуюся нормально. Горілки не даю, а гроші. І не двадцятку чи тридцятку, а нормально. А ви там що хочте, хоч пийте, хоч ні. Підходжу до одного, а він: «Та я й дома такого не роблю». А пізніше приходить, чи в мене картоплі нема, питає. Ну не хочуть робити. А я люблю на землі працювати. Он пройдіть, подивіться. Правда, ще не все в порядку, не все покошено. І смородинка, і крижовник, і малина – все своє. Шестирічного внука чекаємо із Києва на літо. А квітів у нас скільки. Рози, лілії, тюльпани, піон деревовидний нарешті зацвів. Жду, коли вже ті вихідні, щоб сюди приїхати. А оце не витримав, покинув роботу, хоч і середа. Погода гарна, якраз картопельку після дощу підгорнути. Тут з двором 50 соток. Але садимо десь 15. Я на городі на візку вправляюся і на рибалку на візку їжджу. Так зручніше. Навіть на яблуню можу залізти, а на вершок, правда, ні. Спочатку підставляю стілець, тоді – на нього, а потім за гілки руками беруся і пішов. (Руки в чоловіка і справді сильні, бо беруть на себе інші функції. Жартує, що головне для нього догнати, а як в руки вхопить, то ніхто не вирветься). У Миколи Васильовича у Полтаві власний невеличкий бізнес. Про нього говорить теж весело:
– Та який із мене бізнесмен? Торгую насінням, отрутохімікатами. Працюю з одним хлопцем, дай Бог йому здоров’я, вже 15 років. Коли в мене ще тільки однієї ноги не було, випадково прочитав оголошення в «Жовтій газеті», що потрібен реалізатор. Що грошей треба було, це одне , а інше – що сидіти без роботи не можу. А вього ж 41 рік. Ось так із тим хлопцем познайомився. Він тоді ще пішки ходив, а в мене «жигулик» був. А пізніше він став уже на «мерседесах» їздити ну і я біля нього.
У дворі стоїть срібляста іномарка. Микола Васильович переконаний, щоб жити нормально, треба працювати і нікому не заздрити:
– Не дивлюся, хто краще живе, ставлю собі ціль маленьку, хоча б дійти до тієї акації і йду. До багатства ставлюся спокійно. Знаю, як працюватиму, достаток буде. Ми люди не багаті, але забезпечені.

Логін:
Пароль:
запам'ятати