Мої останні дні у школі. Сповідь випускниці

Ми йшли пліч о пліч 11 років.
Не ідеал хоч кожен з нас —
Зробили разом безліч кроків,
То далі від дитинства,
То повертаючись назад.
А зараз йдемо. Просто йдемо,
Нема назад нам вороття.
І вже самотньо всі знайдемо
Дорогу до дорослого життя.

Завтра буде наш останній день у школі. Ні, я говорю не про випускний. Він, як і екзамени, у нас усіх ще попереду. Завтра останній день, коли ми, звичайні учні звичайної школи, з 8.30 до 15.00 посилено куштуватимемо на смак граніт науки. Інколи він був м'якенький і солодкий, як от, наприклад, хороша оцінка чи добра відповідь на уроці, а інколи — твердий, жорсткий, неприємний і так образливо, до сліз, як от незаслужена погана оцінка, або навіть і заслужена (усе одно неприємно).
Я хочу запам’ятати цей день. Хочу думками вже попрощатися зі школою, улюбленими вчителями й навіть заплакати, адже вони в мене такі хороші — у нас хороші! Так, згодна, що повернусь сюди іще не раз. Та вже ніколи не буду тут ученицею. Такою потрібною й очікуваною на ранкову п’ятнадцятихвилинку та сьомий урок. Ученицею, від якої постійно щось вимагають і чекають, яку постійно чогось навчають, до чогось прищеплюють любов. Я ХОЧУ БУТИ НЕЮ!
Нізащо не хочу бути гостею в рідній школі, чужою й небажаною. Гостею, якій штучно посміхаються, сухо розмовляють 3 хвилини, бо так треба, і йдуть геть.
А ще я не хочу бути забутою. Просто черговим номером, черговим прізвищем у списку випускників Руденківської ЗОШ I–III ступенів. Не залишити про себе спогадів, думок і сподівань.
Хоч я й не учениця з великої літери й ніколи не вміла вчитись на відмінно й цікавитись нецікавим, безмежно люблю свою рідну школу, педагогів, своїх однокласників та однокласниць, директора та завучів, навіть гостей нашої школи, що несподівано з’являються й так само несподівано зникають.
Люблю всі кабінети та коридори, де буквально кожен куток насичений спогадами про різноманітні події. Люблю атмосферу позитиву та гарного настрою, що не покидає учнів навіть перед іспитами (про після — не ручаюся).
Люблю весну, коли гарний настрій наповнює вулиці та натовп учнів, які після довгої зимової «сплячки» заповнюють подвір'я школи. Хтось грає, хтось читає, хтось просто замислився про сенс буття чи про те, що сьогодні на обід у їдальні, такі ми — учні. У всіх своє життя, своя доля і своя історія.
Наступної весни я вже не буду частиною всього цього. У мене вже буде своя, нова сторінка життя. У кращому випадку мені пощастить стати байдужим спостерігачем. Хоча ні. Байдужим — ніколи! Адже, коли хоч раз побуваєш у Руденківській школі, байдужим до неї стати неможливо. Це — як окрема країна. Зі своїми правилами, законами, звичаями й традиціями, що тягнуться з давніх-давен. Ти не зможеш її зрозуміти, допоки не станеш її частиною, а ставши — уже точно не забудеш.
Тож я не буду прощатися, я скажу лиш: «До побачення. До завтра, моя ріднесенька…»

Логін:
Пароль:
запам'ятати