Неподалік Новоросійська 25 років тому загинуло 423 людей. З них — 267 українців…
Очевидець тих подій, кременчужанин Анатолій Васильович Сєдєльніков, який був пасажиром на лайнері, згадує, як дивом врятувався.
– Анатолію Васильовичу, як Ви потрапили на борт?
– Випадково. Напередодні, 28 серпня 1986 року, до мене ввечері приїхав товариш – Володимир Дем’янович Журавльов, який працював у мене в бригаді майстром, і запропонував поїхати з нам у круїз.
Мовляв, дружина в останній момент навідріз відмовилася, а вже все оплачено і квитки є.
Група відпочиваючих з нашої області збиралася в Кіровограді, звідти їхали до Одеси.
«У грудях ніби щось тисло і так додому хотілося…»
– Який вигляд мав пароплав?
– Він був дуже великий і гарний, чистесенький, білесенький. Всередині все з дерева. Кафе, бар, 3 їдальні, зала ігрових автоматів, концертна програма, жива музика, просто рай на воді.
– Чи було у вас якесь передчуття напередодні трагедії?
– Не знаю, чи можна це так назвати. На останній нашій зупинці у Новоросійську, коли вийшов на сушу, дуже не хотілося повертатися на борт корабля. У грудях ніби щось тисло і так додому хотілося…
Пам’ятаю навіть погода була якась зловісна – навислі чорні хмари. Стоїмо, я ще Володі кажу: «Щось недобре мені, додому хочу. Ще потонемо…».
А він мені: «Навіщо таке говориш?». Бачили, як відходив з порту «Петро Васєв». Він ішов попереду нас.
– Як пароплав почав тонути?
– Того вечора багато людей зібралося на палубі – як раз був концерт живої музики. Можливо, це їх і врятувало. Ми тоді з Володею вийшли попалити, як бачимо щось суне прямо на нас. Потім був поштовх і зникло світло. Після того загорілося автономне світло, яке скоро теж погасло. Почалася паніка, пароплав кренився на правий бік. Пам’ятаю хтось кричав: «Усі на лівий борт!» Але що б воно дало? За 8 хвилин «Нахімов» пішов на дно.
«… ще б годинку і я б доплив до Туреччини»
– Як Ви врятувалися?
– Я не врятувався, мене Володимир витяг. Пропало світло, усюди паніка. Хотіли повернутися до каюти за жилетами, але побачили, що унизу страшна колотнеча і давка.
Поки бігли по палубі на лівий борт, я впав. Люди так по мені і йшли.
Пароплав все більше нахилявся, тому хапалися за все, що можна – труби, перила, одне одного.
Піднявшись, побачив, що Володя вже переліз через огорожу і стоїть на боці корабля. Я вже не мав сил до нього перелізти, як він сам мене перетяг до себе за плечі. Насправді все це відбувалося дуже швидко. Корабель йшов на дно, люди гірляндами падали вниз у вир у воді.
Володя стояв до краю ближче, я – трохи, метри на півтора, вище. Коли він кричить: «Стрибай, бо потягне за собою! » – і показує на воду.
А я йому: «Куди?» Бо ж темно так, лише чути, як вода хлюпоче.
Він стрибнув, а мене ніби щось слідом скинуло. Пам’ятаю як десь за метрів 10-15 від нас якась дівчина трималась. Все кричала: «Я не хочу помирати, я хочу жити!» На жаль, її збило хвилею у море.
Стрибнувши, потрапив одразу до виру. Тут ми з Володею загубилися. Добре, що був молодий і плавати вмію, тому потруху виплив. Спочатку вчепився за якусь дошку, потім за бочку. Страшне це було видовище – усюди уламки, шматки корабля, стільці, бочки, люди, крики, шум, гам, плач.
– Допомога приходила?
– Я бачив, як до нас пливли катери, людей несло прямо на них. Але мене відкинуло хвилею і я пробув у воді аж до наступного дня.
– Скільки годин Ви дрейфували?
– Не знаю, годин 15. Мене витягнули наступного дня години десь о третій вертольотом. Як я втримався так довго на тій бочці – сам не знаю. Тримався з останніх сил, коли почув що щось літає, отже, нас шукають.
У кабіні сказали: ще б годинку і я б доплив до Туреччини. Нас, таких щасливчиків, виловили 16 осіб.
– Куди Вас доправили?
– Нас відвезли до морської школи у Новосибірську. Там збирали усіх пасажирів. Дивлюся, а мене і
Володі у перших списках немає. Ну думаю: все, пропав товариш. Коли на третій день знайшли одне одного.
З нашої кіровоградської групи вижили лише ми вдвох.
– Чи були у вас поранення? Травми?
– Взагалі фізично я був здоровий, ніяких поранень чи навіть подряпин. Але психологічно… Говорити почав день на третій.
Кілька тижнів потому мене і досі гойдало, як ніби на воді. А Володимир після цього став сердечником…
– Чи була якась допомога від екіпажу в перші хвилини трагедії?
– Та де там! Всі бігли, як навіжені, ніхто нікому не допомагав.
Лише один чоловік з команди (на жаль, не знаю хто, але я буду вдячний йому все життя) зорієнтувався і почав відв’язувати і кидати у воду шлюпки. Люди кидалися на них і чіплялися з усіх боків.
Мене вразила поведінка капітана. Знаєте, як кажуть, «потопаючий корабель останнім залишає капітан». Я розумію: паніка, всі хочу житии. Але повинна бути якась гідність.
Він першим сів у шлюпку, хоч би людей взяв! Та ще й ногами намагався їх відштовхувати. Пам’ятаю, бачив, як він відштовхував доволі таку міцненьку жіночку, мовляв, вона занадто важка. Так от, вона вижила. І всі потім про це розповідали, щоб знали, яка це була людина. Бачив, як затонула дівчина з сусіднього села, а в неї мало біти весілля у вересні…
– Ви напевно народилися у сорочці...
– Та ні. Досі не знаю, як вижив би, якби не Володя. Люди гинули сім’ями. Падали у воду купами. Виринувши, знімали один з одного жилети.
Гадаю, це на краще, що поїхав я, а не дружина Володі, невідомо, як це все могло скінчитися.
Батьки і дружина мене вже заочно поховали.
– Уявляю, що пережила Ваша родина
– У списках я з’явився лише на третій день. Це зараз телефони, а то тоді… Батьки і дружина мене вже заочно поховали.
"Батьки і дружина мене вже заочно поховали"
– Коли Ви повернулися додому?
– Партійне керівництво взяло на себе витрати з повернення тих, хто вижили, додому. Нам запропонували обрати, на чому ми хочемо повернутися додому: пароплав, потяг чи літак? Я обрав потяг. Як приїхав, йшов додому, а дружина якраз з маленькою донькою на вулиці гуляли, там мене і побачили у морській формі. Я ж з «Нахімова» як був у костюмі, так і стрибав. Потім усе познімав, бо тяжко було триматися за бочку. А в школі, у що одягли, у тому додому і приїхав.
Жінка одразу сказала, щоб до батьків їхав, бо мама дуже горювала. До них ще дільничний приходив напередодні – брав фотокартку як зниклого безвісті.
– Держава якось відшкодувала вам пережите?
– Так. Райком дав 1000 рублів, Одеське пароходство – 2000, на роботі – 700. Але що ті гроші? Люди сім’ї втратили і грошима їх не повернеш.
– У 1987 році, до першої річниці трагедії, на мисі Дооб був споруджений пам'ятний знак в пам'ять затонулого теплохода та його пасажирів. Ви там бували?
– Ні, жодного разу. Дружина радила поїхати хоч би на 20-ліття, але я не схотів.
– Чи були Ви присутні на судовому процесі над капітанами В. Марковим та В. Ткаченком?
– Ні. Кликали і проїзд і проживання оплачували, але я не схотів. Гадаю, там було достатньо людей готових розірвати їх на шматки.
– Чи підтримуєте Ви зв’язок з іншими пасажирами?
– Лише з Володею, бо тепер пов’язані одне з одним на все життя. Після трагедії до села приїжджали люди, показували фотографії, питали, чи не бачив я їхніх рідних. А що я міг бачити? Темінь стояла така й шум…
«Нещодавно тонув знайомий рибалка на озері, так я, не роздумуючи, кинувся у воду»
– А води не боїтеся?
– Ні. Кілька тижнів після пережитого снилися жахи. Але це вже давно позаду. Може, був молодий, тому так все минулося. Нещодавно тонув знайомий рибалка на озері, так я, не роздумуючи, кинувся у воду.
– Як Ви гадаєте, хто винен у аварії?
– Не знаю, можливо, людський фактор. А іноді мені здається, що це було якесь замовлення, когось прибрати чи щось таке. Бо аж занадто просто сталося. Цей суховантаж прямою наводкою йшов на пароплав, ніби спеціально нас протаранив.
– На вас якось вплинула трагедія?
– У селі часто запрошували до шкіл, просили розповісти, як все було. Брали інтерв’ю і в газети і на телебачення. Але з кожним роком воно все забувається. Може, це на краще, бо не дай Боже, таке комусь пережити.
Адмірал «Нахімов» — радянський пасажирський пароплав.
Збудований у Німеччині у 1925 році під назвою Berlin (III).
Протягом 29 років здійснював круїзні рейси Кримсько-Кавказькою лінією. 31 серпня 1986 року о 23 годині 20 хвилин зазнав аварії за 15 км від Новоросійська і за 4 км від берега. Загинуло 423 з 1243 осіб. З них українців — 267 осіб (216 пасажирів та 51 член екіпажу).
Судно «Адмірал Нахімов» здійснювало останній рейс. Круїз закінчувався 5 вересня 1986 року, після чого воно повинно було піти на лом.
Суховантаж «Петро Васев» врізався носовою частиною під прямим кутом у правий борт пароплава, прорубавши в ньому пробоїну 8 х 10 метрів. Через 8 хвилин лайнер занурився в морську пучину.
Офіційної версії про причини трагедії досі немає, хоча пройшло вже 25 років.
