Газета «ЕХО», стаття Ігоря Філоненка «Розчавити жабу»
Тижневик «ЕХО» передплачую з самого початку його виходу у світ, тобто, з 2003 року, перечитую його сходу, він мій рідненький землячок. Деколи й реагую своїми замітками на його статті. Ось і цього разу пишу свої роздуми, на які мене надихнула редакційна стаття «Розчавити жабу». Вона спонукала мене до роздумів над ментальністю деяких «релігійних» людей.
Мій батько побив (кулаками) сусідську корову, яка у нас у сінях виїла ледве не півзасіка ячменю. Господарка тварини вирішила йому насолити: підговорила іншу сусідку, щоб та посвідчила у суді, що побили не корову, а її. А вона, мовляв, вагітна і «сбросила ребеночка» (це було на Уралі). Сусідка посвідчила, давши суду клятву, якщо вона неправду говорить, то «чтоб я не увидела своей буренушки и сыночка». Батька засудили на 9 років, а через деякий час зашелестіли в шахту і «бурьорнушка», і синок. І ця жінка-свідок прийшла до моєї мами, а з нею — в церкву, просити маму і Бога: «Марусичка и Святой Отче, простите мне за ложное показание».
Мені було тоді всього 4 роки, але це так врізалося в пам’ять, що Бог може отак покарати. Пізніше стаю жителем села у Кобеляцькому районі, виховуюсь фанатично релігійною бабусею. Ще дошкільням, йду з нею в церкву. Там боюсь і дихнути, щоб не вчинити гріха. Ледве встигаю виконувати бабусині накази: стій тихо, поклонись, перехрестись і т. д. Людей повно, всі моляться, чути лише шепіт молитов та спів церковного хору. А я, маючи гарний музичний слух, чую ще й бесіду двох жінок.
— Он, глянь, як дяк виморгує до Мелашки, він же цю ніч ночував у неї на Заворскло.
— Еге ж, а батюшка до нашої Блошихи учащає.
Я ще отака мала, а відчувши у бесіді гріх та ще в такому святому місці, думаю, що сама стою біля тих жінок, а значить на мене теж впаде той гріх, я потраплю в шахту, як той хлопчик і корова. Починаю від страху плакати.
І з цього часу я вже критичніше дивлюся на релігійних людей. Наприклад — бабуся. Чому вона внуків-хлопчиків любить більше, ніж дівчаток. Брату моєму намазує скибочку хліба маслом з обох сторін, а мені з однієї і то тонесенько. Йому наливає молока, а мені сироватки. Доводилось хитрувати: «У нас буренушка красивая, умная, я люблю ее, и бабушку люблю, и молочко люблю». Бабусю поневолі доводилось наливати і мені молока. А я думаю: «Її поведінка — то гріх чи ні?»
Вже школярка. Ідемо гуртиком до школи побіля церкви. З воріт храму виходить якась бабуся, ми до неї: «Христос воскрес!» А вона: «Ідіть к чортинній матері зі своїм Христосом!» Ми поторопіли. Далі зустрічаємо дяка, до нього: «Христос Воскрес!» А він: «Вас у школі вчать так вітатись? Ні? То й вітайтесь так, як учать у школі». Захололи, роздумуємо.
Прямо ворота у ворота, так жили ми по одній вулиці з рідною тіткою мого батька. Дуже богомольна тітка була, прямо «без Бозі ні до порозі», як гласить народне прислів’я.
Стала вночі зникати картопля з нашого погреба. Батько прив’язав мотузку до ляди погреба, пропустив її через вікно в хату і ліг спати. Раптом чує, щось сіпає його, а мотузка ж прив’язана і до його руки. Він миттю до погреба, сів на ляду. А звідти тітка: «Відпусти, племінничку, я більше не буду».
А ось ми вже пастухи. Саме бідове хлоп’я побігло у чийсь садок нарвати яблук. Раптом чуємо крик нашого Ванька. То господарка саду тримає його, заломивши йому руки за спину, а її сестра набиває йому рот яблуками. І обидві ж жінки дуже і дуже віруючі. «О Боже, — жахаюся я, — де ти є, щоб скарати отаких богомільних, які за те яблуко можуть задавити людину». Ми, пастухи, підняли крик, жінки повтікали, Ванько прибіг до нас.
Іншого разу сусідський малий-школярик щось робив у святий день і мати його відтіпала, гріх, мовляв. А сама щоночі з чоловіком знімали паркан у старих немічних пенсіонерів, щоб у їх двір пропустити попастись усю свою живність: кури, гуси, індики, свиню і навіть бичка. І обізватися старим не можна, бо почують погрози з матюччям. То — не гріх.
Так чи є в оцих перелічених людей Бог у душі? Та немає! І хай не прикриваються своєю дутою релігійністю, бо цим тільки копроментують справді віруючих. А ще хотілося б, щоб такі люди пізнали себе, прочитавши вірша: «І ти ще нас любиш?» Людмили Овдієнко, члена спілки письменників України, та роман «Собор» всесвітньо відомого письменника Олеся Гончара.
І наприкінці звертаюсь до земляків-полтавців, особливо до тих, хто в церкві перші ряди займають: нікого не впізнаєте в моїй оповідці?
