Вересень у житті Петра Сотничка, 90-річного мешканця Кунівки, є по-справжньому особливим місяцем. 24 вересня 1920 року він народився, 23 вересня 1940-го був призваний до лав Радянської Армії. І в цей же день разом з усіма мешканцями Кобеляччини чоловік відзначає свято визволення від фашистських окупантів.
Петро Павлович у Кунівці людина відома, навіть знаменита. Мало того, що він найстарший житель села. Сотничок ще й єдиний на всю сільську раду ветеран, котрий брав участь у бойових діях на фронтах Другої світової війни. Чоловік воював проти німців, фінів і навіть японців. А ще він є справжнім патріотом свого села, своєї малої батьківщини. З цього приводу Сотничок говорить: «Я народився у цьому селі у дідівській хаті, з неї пішов у армію, тут оженився. Тут рідних хоронив, і сам у потойбічний світ звідси піду». Незважаючи на дуже поважний вік, Петро Павлович не втратив ясності розуму, має прекрасну пам’ять. Про свої воєнні будні може розповідати годинами, згадуючи найменші подробиці. Ще й жартує: «Ви мене спитайте, чи снідав сьогодні — не помню. А войну я добре пам’ятаю. Та шо там войну. Мені чотири рочки було, як Ленін помер. І то я той день пам’ятаю».
«Шпіони підключились до зв’язку і ввели нас в оману»
Напередодні 23 вересня ми з кунівським сільським головою Віктором Варавою завітали у гості до ветерана. Поздоровивши зі святом, попросили розповісти про ті страшні й героїчні часи…
…На строкову військову службу кунівського хлопця Петра Сотничка призвали 23 вересня 1940 року. Служити йому довелось у Карелії, у складі зенітного дивізіону. Перед зенітниками стояло чітке завдання: охороняти споруди знаменитого Біломорканалу від ударів авіації потенційного противника.
Через кілька місяців, у червні 1941-ого, противник став не потенційним, а реальним. О 10-ій годині 22 червня всьому особовому складу зенітного дивізіону довели до відома, що на Радянський Союз напали війська фашистської Німеччини. А вже 2 липня Петро Сотничок разом із бойовими побратимами пройшли «бойове хрещення».
Зранку в штаб дивізіону зателефонували і повідомили, що ближче 14-ї години над шлюзами та іншими спорудами Біломорканалу здійснюватимуть польоти чотири радянські літаки. Мовляв, вони обстежуватимуть місцевість з метою уточнення картографічних даних.
— Дійсно, близько другої години дня в небі з’явились чотири літаки. Командир на вишку піднявся, штабісти на плацу вистроїлись, — згадує Сотничок, — щоб же там, у літаках, бачили, як ми службу несемо. Один тільки команди расчьота Варава, наш, галівський хлопець, як закричить: «По самольотах, учебними, готовсь!»
Почувши таке, командир артдивізіону почав вичитував молодого офіцера, погрожуючи йому трибуналом. І тут із «наших» літаків посипались бомби, а спостерігач з іншої вишки закричав: «Та у них хрести на крилах!» Довелось тому ж Вараві швиденько віддавати команду замінити учбові снаряди бойовими. Зенітники відкрили щільний вогонь, ворожим літакам довелося втікати. «То потом ми узнали, шо шпіони підключились до кабеля зв’язку і обманули командування», — розповідає ветеран. За його словами, шпигували у радянському тилу фінські солдати, котрі брали у війні участь на боці Німеччини. Коли Фінляндія у 1944 році капітулювала, зенітники та інші радянські бійці з подивом та жахом спостерігали, як із лісів та боліт виходили здаватись сотні фінських розвідників.
«Німці зря на рожон не лізли»
Розповідаючи про свою участь у бойових діях, Петро Сотничок говорить:
— Канєшно, в рукопашну я не ходив і особисто нікого не вбив, але й без цього жаху натерпівся.
Найбільше зенітникам та іншим радянським військовим дошкуляла німецька далекобійна артилерія. Німці щогодини випускали по позиціях Радянської Армії кілька снарядів. Зрозуміти, куди вони влучать, було неможливо. І знищити ворожих артилеристів також. Адже далекобійна артилерія знаходилась за 10 кілометрів від радянських позицій.
— Помню, раз був случай, — продовжує свою оповідь ветеран. — Приїхала до нас гаубична артилерія. Хлопці всі призвались із Сибіру. Молоді, веселі, нічого не бояться, бо пороху ще не нюхали. Приїхали і сигналять: «Ту-ту! Ту-ту!» А вража розвєдка моментально це «учуяла». І вже через кілька хвилин із німецького тилу полетіли важкі снаряди. Один з них потрапив у ціль. Миттєво загинули 24 радянських бійці і 18 коней. Німці, вони вообщє дуже острожні були, ніколи зря на рожон не лізли, — резюмує Петро Сотничок. — Ото любили здалеку постріляти і льотчики їхні страх як наших зеніток боялися.
За словами ветерана, німецькі «аси», потрапивши під вогонь зеніток, хаотично скидали бомби і поверталися у свій тил.
…Прощаючись, дякуємо Петру Павловичу за його гарну розповідь. І ще більше дякуємо за його та десятків мільйонів наших дідів безсмертний подвиг.
