У 1942-му році новосанжарець Іван Вісич потрапив у полон і опинився у холодній Норвегії. Там військовополонені будували величезні бункери для німецьких підводних човнів. Разом із полоненими радянськими солдатами на будівництві працювали і вільнонаймані норвежці. З одним із них — Арне Берсаасом — українець не лише познайомився, але невдовзі і потоваришував. Арне так переймався долею Івана, що навіть таємно відкладав йому свій одяг — на випадок можливої втечі. Та втекти із полону українцю так і не вдалося.
У 1945-му Норвегію звільнили від фашистів союзні війська американців. Іван — до відправки додому — іще місяць перебував на норвезькій землі. І Арне запросив його до себе у гості та познайомив із своєю родиною. Коли вже Іван повертався на Україну, норвежець подарував українському другові сімейне фото, на якому були Арне, його дружина та троє дітей. Прощаючись, Арне дав Івану свою адресу і прохав писати листи. Той обіцяв.
Але, повернувшись на Україну, Іван Вісич так жодного разу і не написав своєму другові з Норвегії. Не тому, що не пам’ятав його чи не був йому вдячний. Просто боявся КДБ, яке, на його думку, могло побачити щось підозріле у такій переписці. З часом загубилася і адреса Арне Берсааса. А от фото його родини зберігалося у альбомі Івана більше шістдесяти років.
Історією цього знімка зацікавився син Івана — Володимир Вісич. Він спробував розшукати норвезького знайомого свого батька. За якийсь час Володимир познайомився із Харальдом Хансеном — головою благодійної організації «Надія Батьківщини» з міста Лубни. Саме Харальд ціною неймовірних зусиль зумів за допомогою старого фото знайти у чималенькій Норвегії родину, у якій шістдесят шість років тому гостював Іван Вісич.
Спочатку Харальд написав листа у норвезький історичний центр. У листі він розповів історію знайомства Івана та Арне, а також надіслав копію фото, подарованого норвежцем українцю. Отримавши листа, знайомий Харальда з історичного центру поїхав до Тронхейму і спробував відшукати якісь відомості про таку норвезьку родину. Під час своїх пошуків він показував фото у різних фотоательє, сподіваючись, що хтось, можливо, упізнає когось із зображених на знімку. І, зрештою, чоловікові пощастило. Один із його співрозмовників звернув увагу, що у куточку фото збереглося прізвище власника фотоательє, у якому робили цей знімок. Чоловік поспішив за вказаною адресою і дійсно знайшов там фотоательє. Мало того, працівник ательє за номером, вказаним на знімку, знайшов у архіві адресу та прізвище людини, яка замовляла знімок. Коли спеціаліст історичного центру продовжив пошуки, то невдовзі з’ясував, що у будинку за вказаною адресою мешкає Тор Берсаас — старший син Арне, який, на жаль, помер у 1986-му році. Тор надзвичайно зрадів тому, що українець Іван зумів розшукати їх через стільки років. Він розповів, що батько часто згадував свого українського друга і все гадав — доїхав він чи не доїхав до свого дому після закінчення війни? Сам Тор, хоч на момент початку війни йому було усього п’ять років, теж добре пам’ятав Івана. А тому, коли з України прийшов лист із пропозицією приїхати у гості, норвежець практично одразу погодився.
До України Тор прилетів зі своєю меншою сестрою Ренді — вона також була на тому пам’ятному знімку. Ще один їхній брат — Роар — до України прилетіти не зміг.
У Києві норвежців зустрів Володимир Вісич. Так уже на українській землі зустрілися діти двох друзів — норвежця Арне та українця Івана. Разом із Харальдом Хансеном, який виконував функції перекладача, норвежці вирушили до Нових Санжар. А потім — до Дудкиного Гаю — села, у якому зараз мешкає 90-річний Іван Вісич.
Для Івана Вісича, який прожив довге і непросте життя, ця зустріч була і радісною, і хвилюючою. Але, не дивлячись на переживання, він зумів пригадати для своїх гостей кілька норвезьких фраз. Разом із ними посумував, що так рано помер його друг Арне. Норвежці приїхали до України не з порожніми руками. Вони привезли Івану Вісичу те ж пам’ятне фото, але у покращеній якості, у рамочці. Дідусь дякував і за подарунок, і за те, що норвежці не полінувались приїхати заради нього до далекої України. Тор запрошував своїх нових українських друзів у гості до себе — у Норвегію. Норвежцям сподобалося і на Україні, і у Новосанжарському районі. «От тільки бідно у вас дуже», — сумно зазначали вони.
Наступного дня норвежці поїхали. Але по собі залишили звичайне фото, яке шістдесят шість років тому привіз колишній військовополонений Іван Вісич із Норвегії…
