Тінь Чорнобиля

10 листопада 2006 року Президент України підписав Указ «Про День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції». Цей день відзначається щорічно 14 грудня у день закінчення будівництва саркофага над зруйнованим 4-м енергоблоком ЧАЕС.
26 квітня 1986 року атомна енергія 4-го реактора ЧАЕС вийшла з-під контролю – енергоблок вибухнув полум’ям. Глибокої рани завдала країні ця аварія. Непридатними до використання стали 42 тисячі квадратних кілометрів території. Села Товстий Ліс, Копачі, Машеве - ці назви стали символом найстрашнішого радіоактивного забруднення.
За кілька днів після аварії на ЧАЕС понад сто шістдесят сіл і містечок у Чорнобильській зоні залишилися безлюдними. Нині вони мертві. Цілий материк неповторної поліської культури зі своїм побутом, звичаями і навіть мовою зник, наче міфічна Атлантида.
Поліський район Київщини від Чорнобиля постраждав чи не найбільше. Він майже увесь був засипаний радіоактивним пилом, короткоживучими хімічними елементами таблиці Менделєєва – радіоактивним йодом, стронцієм, цезієм і довгоживучими, напіврозпад яких розтягнеться на століття – америцієм, радієм, плутонієм, ураном. До ліквідації страшної аварії приступили пожежники, бійці 731-го окремого батальйону спеціального захисту, військозобов’язані запасу, кадрові військові, пілоти, автомобілісти та інші.
Пирятинець Михайло Дюймов про трагедію почув по радіо. Зранку 3 травня 1986 року завідуючий гаражем районного об’єднання «Сільгосптехніка» Микола Малюкін зібрав водіїв автомобілів «КамАЗ» - М. Дюймова, М. Свергуна, М. Громіка, В. Гриценка, М. Шкоду, Г. Луценка, Г. Баранова, О. Іванова, призначивши старшим колони Дмитра Радіона (нині покійного), відправив колону з 8-ми автомобілів у місто Чорнобиль. Там їх розподілили на вивезення корів із села Товстий Ліс. По 10-12 голів завантажували на автомобіль і везли худобу в Макарівський район. Потім возили ліс із міста Славутича, перевозили мартинівчан.
Михайло Дюймов у 50 років пішов на пенсію. Нині працює водієм у КП «Каштан». Любить спорт, гру в духовому оркестрі, природу, цінує шоферське братство.
Петро Міць родом із Сухоносівки Чорнухинського району. Навчався у будівельному училищі міста Красний Луч Луганської області. Після закінчення навчання будував житло у Херсоні, Києві, Луганську. Служив у Радянській Армії протягом 3-х років у місті Бобруйську. Одружився у Луганську з Валентиною Іванівною, уродженкою Краснодарського краю. Помінявшись квартирами, переїхав із сім’єю у Пирятин. Має трьох доньок. Потім служив прапорщиком у військовій частині села Велика Круча та в Заполяр’ї. 1985 року переведений служити у м. Лубни командиром взводу хімзахисту. 5 червня 1986 року їхня рота передислокувалася в Білорусію, в хутір Сувіди для ліквідації аварії. Їздили на станцію по 10-15 разів на день для проведення повного матеріально-технічного забезпечення хімроти. Мили автомобілі, поливали хімзасобами дороги. 30 серпня цього ж року їх роту замінили іншими військовослужбовцями. Подав рапорт на звільнення з армії, прослуживши в ній 18 років. Працював на будівництві. Нині пенсіонер має 67 років, підтримує здоров’я, як може, не втрачає оптимізму життя.
Анатолій Ігнатович родом з Донецької області. Служив строкову службу в Переяслав-Хмельницькому. Далі була надстрокова служба в мотострілковому полку Пирятина та Лубен. У травні 1986 року 25-ту Чапаєвську дивізію разом з приписниками підняли по тривозі і своїм транспортом відрядили у Чорнобиль. У с. Окопи (Білорусія) розгорнули палаткове містечко у 30-ти кілометрах від ЧАЕС. Звідси їздили на роботи по ліквідації лиха. Заміряли радіацію, чистили територію, вели облік працюючих. Техніку, що використовували в роботі, залишали в могильниках. Важко й сумно було. У вересні цього ж року дивізія повернулася в Лубни. Далі служив у Німеччині 5 років та в Пирятині. 2003 року звільнився з армії, відслуживши 26 років.
Григорій Петрачков проживав у чудовому селі Жорнокльови на Черкащині. Працюючи трактористом, обробляв землю, вирощував хліб. 1975 року прийшов час іти в армію. Служив у ракетних військах. Повернувся додому – і знову на трактор, трудився у полі й на фермах. У квітні 1988 року 31-річного військовозобов’язаного запасу чоловіка призвали Драбівським військкоматом для проходження військових зборів, а саме: участі в ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС. Доправили в м. Біла Церква , потім – у село Оране, переодягли і направили в батальйон хімічної розвідки. Возили на станцію колоною автомобілів. Спочатку була баня, переодягання у спецодяг і робота (2-3 хвилини) лопатою, відбійним молотком біля самого реактора. Після роботи побанилися, переодяглися в інше і поверталися назад на базу. Так працював два місяці у дві зміни. Набрав дозу 4,503 рентген. Решту терміну по серпень 1988 року виконував інші роботи поза реактором до прибуття заміни.
Нагороджений медалями: «Учасник ліквідації наслідків аварії ЧАЕС», «Захисник Вітчизни України». Проживає з дружиною Людмилою Іванівною в 1-кімнатній квартирі, наданій державою, по вулиці Червоноармійській. Має 100-відсоткові пільги на житлово-комунальні послуги як інвалід війни 3-ї групи. Отримує пенсію 1072 гривні та 268 гривень - на додаткове харчування.
У Г. Петрачкова здоров’я підірване, захворювання пов’язане з виконанням обов’язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, при цьому втратив професійну працездатність на 60% безстроково – такий висновок лікарів.
Для закриття станції навесні 2001 року було зайнято кілька хвилин, але спадщина, яку залишив за собою вибух на четвертому реакторі, триватиме багато років, із невизначеними наслідками для здоров’я людей, довкілля і соціальних відносин. Ніхто не може гарантувати стабільність 160-тонної глиби радіоактивного матеріалу всередині четвертого реактора, заявляв один із керівників ЧАЕС Валентин Крупний.
У районі - 385 ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Їх робота залишила свій відбиток на кожному з них. Когось уже немає в живих, хтось має ослаблене здоров’я, та кожен виконав свій обов’язок, як міг. Шана їм і подяка за тяжкі труди, які з пам’яті не стерти.

Логін:
Пароль:
запам'ятати