Питання бомжів останнім часом стало мало не найбільш обговорюваним на апаратних нарадах у райдержадміністрації. На цих нарадах представники влади неодноразово згадували про те, що потрібно створити спеціальне приміщення для перебування людей без визначеного місця проживання. Адже їм, особливо у зимовий час, може загрожувати не лише голодна, але й холодна смерть. Ми також вирішили перейнятися проблемою бомжів. Для початку спробували знайти хоча б одного з них у Нових Санжарах і поцікавитись: як він збирається пережити зиму?
Перше питання, яке ми собі поставили : звідки розпочинати пошуки? Адже бомжі — не каштани, на дорозі не валяються. Принаймні, у Нових Санжарах. Тоді ми вирішили пошукати там, де людей цього типу бачили раніше. Тому вирушили до будинку по вулиці Полтавській, 5. За словами тамтешніх жителів, минулого року один чи кілька бомжів жили у підвалі їхнього дому.
Неподалік від будинку ми зустріли одного з його мешканців — Володимира Сального. Він досить детально розповів нам про непрості взаємовідносини жителів будинку№ 5 і невідомого бомжа.
— Спочатку у мене ковер зник, який висів і сохнув у нашому дворі, потім старе покривало, потім новий термометр, який я повісив біля гаража, — розповів Володимир Петрович. — Після цього у однієї з наших сусідок почала пропадати з підвалу консервація. А одного разу я заходив у підвал і помітив, що одна з секцій чомусь зачинена. Раніше вона завжди була відкрита, тому я вирішив зазирнути досередини. Відкриваю двері і бачу там… мій ковер, покривало, термометр та інші речі. Там було таке собі кубло, у якому цей чоловік спав.
Після викриття підвальної схованки мешканці будинку не раз влаштовували засідки, але впіймати невідомого бомжа їм так і не вдалося. Пізніше на підвальні двері повісили замки і потрапити всередину надалі могли лише жителі будинку. Після цього бомж перебрався у якесь інше місце. Той-таки Володимир Сальний розповів, що його онуки бачили чоловіка, який влітку регулярно спав під естакадою на горі. Чоловік навіть показав нам це своєрідне лежбище. Про те, що тут хтось таки спав, свідчила стара куртка, яка слугувала комусь чи то ковдрою, чи то матрацом. Але самого бомжа тут не було.
Спроби знайти людей без визначеного місця проживання у інших місцях Нових Санжар також не увінчалися успіхами. Всезнаючі продавці новосанжарських магазинів по пальцях перерахували нам тих, хто щодня вештається центром селища, порпається у смітті та збирає пляшки.
— Але ці люди — не бомжі, — уточнила одна із продавців, — у них є власні будинки чи квартири. Просто вони ведуть такий спосіб життя, але житло у них є.
Після таких невдалих пошуків ми вирішили звернутися за інформацією до тих, хто мав би знати про бездомних людей усе чи майже усе — тобто, до працівників міліції. Але і новосанжарський дільничний інспектор Віктор Омельченко допомогти нам у пошукові бомжів не зміг. Він також підтвердив, що є певний контингент людей, які у неохайному засмальцьованому одязі бродять вулицями Нових Санжар. Але після своїх вояжів вони все ж таки повертаються до власного житла. А це значить, що назвати їх бомжами аж ніяк не можна.
Останню спробу таки знайти бомжа (чи бомжів) ми здійснили вже не у Нових Санжарах, а у сусідній із ними Зачепилівці. Міркували ми просто: якщо людей цього типу часто помічають біля різноманітних смітників, то біля величезного полігону твердих побутових відходів їх просто не може не бути. На звалищі ми дійсно зустріли кількох людей — двох чоловіків та двох жінок. Але вони також виявилися не бомжами. Ці люди працюють на полігоні, сортують сміття, яке йде на переробку. Звичайно, одяг, у якому вони перебувають на роботі — не найчистіший, але ж потрібно врахувати і специфіку виробничих умов. А після закінчення роботи ці люди прямують до Зачепилівки — до власних будинків.
— Чужих здесь не бывает, — переконує нас чоловік у засмальцьованій кепці, який говорить російською, — здесь все свои — все мы давно здесь работаем и друг друга знаем.
Жінка у старенькому синьому жакеті, яка сидить поряд із чоловіком за трухлявим перекошеним столом, згадує, що бомж на звалищі таки з’являвся. Але було це лише одного разу.
— Люди прийшли зранку на роботу, а він спав ось у цій будці, — показує вона на чорну будку, у якій працівники звалища, напевно, ховаються у холодну пору року, — проснувся і каже: «Так тут ще і люди бувають?!» А йому у відповідь — «А ти що думав?». Та потім він пішов і більше його не бачили.
Ось так наші пошуки бомжа у Нових Санжарах закінчилися нічим. Можна припустити, що ми або не надто ретельно, або не там шукали. А можна визнати, що Нові Санжари — це все ж таки не Київ і не Москва. І проблема бездомних людей для нашого селища є не такою вже й гострою. Але є безліч інших проблем, не менш актуальних і злободенних, ніж зимівля бомжів.
