У нашій країні це роблять від 2005 року. Кобеляки у відзначенні цього свята також не відстають. Чому це свято в наше сьогодення є таким актуальним? Відповідь проста: людство старіє. Щоб неминуче входження в старість мало позитивне емоційне забарвлення, слід повсякчас турбуватися людьми, вік яких перейшов за 60 літ. З кожним роком їх кількість зменшується, але щороку в цей день кожен з них виглядає героєм і з посмішкою на обличчі зустрічає це свято.
З першого погляду вони — слабкі і немічні, з тихими голосами, без колишнього блиску в очах, а придивившись, помічаєш нестаріючі вогники, одвічне прагнення жити. Підтримати в них надію — справа молодих. Тому у переддень свята людей похилого віку голова Підгорянської сільської ради Анатолій Няйко разом зі своїми помічниками провідали кожного, кому виповнилося по 70 років. Як розповів сільський голова, подібна акція проводиться вже близько п’яти років. За кошти сільської ради вони розвозять пенсіонерам додому продуктові пакунки. У пакетах і цукор, і крупи, і чаї з печивом, і навіть згущене молоко.
— Я не знаю, який вік людини можна вважати «похилим», — каже Анатолій Миколайович. — Тому обираємо людей більше семидесяти років, щоб не образити молодших. А таких у нашій сільській раді близько двадцяти чоловік. Хотілося б приділити увагу кожному. Та, на жаль, ми не мільйонери, тому справляємося, як можемо.
Першою, кого ми відвідали, була найстарша серед пенсіонерів сільської ради 85-річна Віра Забрудська. Ще з дороги було видно, що жінка нас уже чекає на порозі. Разом із нею була її донька. Бабуся дуже зраділа нашому візиту. Повна оптимізму, енергії та сил, вона постійно повторювала: «Які ж ви молодці!». А після поздоровлень і побажань довгого віку, Віра Андріївна підняла кулачки і сказала: «Ух, дякую!» і з подивом запитала: «Так це мене ще й в ЕХО намалюють?». Зарядившись її оптимізмом, ми попрямували далі.
Наступним, кого ми відвідали, став 81-річний Григорій Бибін. Його двері також були відчинені до нашого приїзду. Як молодик, він зустрів нас з порогу і запросив до хати. Коли йому вручили пакунок, він оцінююче зауважив: «Ого, який великий!» Трішки поділившись з нами своїми труднощами і проблемами, чоловік подякував за увагу та подарунок.
Недалеко від Григорія Івановича живе сім’я Якова і Марії Іванко, які були досить здивовані нашим візитом. Бо, запросивши нас до хати, вони не знали навіть, що і сказати від подиву. Та все ж зізналися, що така увага їм дуже приємна.
Єдиний інвалід війни, який живе на території сільської ради, це дев’яносторічний Панас Півень. Анатолій Няйко побажав йому всіх благ, а головне — здоров’я. На що Панас Юхимович відповів: «Та ні, мотор уже здає».
— Так ви підкиньте нові кільця у нього, тоді працюватиме, як новий, — сказав Анатолій Миколайович. Ці слова трішки розвеселили Панаса Юхимовича.
Загалом, усі зустрічі проходили в прискореному темпі, бо Анатолій Миколайович поспішав, щоб нікого не обійти увагою. Адже радість, теплота зустрічі і увага багато чого значать для цих людей.
