Напевно, таким чином козаки хочуть ліквідувати дефіцит солдатів в українській армії. Туди йти ніхто не хоче, бо там погано годують і змушують рано прокидатися. А от у козаки записатися можна. Тут і правила простіші, і люди гуманніші. Запишися у козаки і гуляй. Аж до свята Покрови. А от у цей день — хоч не хоч — одягай красиву форму і вперед, на мітинг! Так роблять усі козаки.
Так зустрічають і свято Покрови у Нових Санжарах. На чолі урочистої колони, яка складається з працівників новосанжарських установ і організацій, ідуть елітні козацькі війська. Молодші хлопці одягнуті у камуфляжі та бордові берети, які дуже нагадують головні убори десантників. У деяких під камуфляжами одягнуті тільники. Теж дуже схоже на ВДВ. Ну, може, козацька форма такою і має бути. Чоловіки старші одягнуті більш солідно — у темно-зелені мундири та штани із червоними лампасами. Майже у всіх на грудях численні ордени та медалі, серед яких в очі найбільше кидається один: він своїм виглядом дуже нагадує зірку Героя Радянського Союзу. Такий самий червоний прямокутник і жовта зірка під ним. Невже одразу три Герої йдуть поруч у одній колоні в центрі Нових Санжар? Цілком можливо. У сучасних козаків взагалі можливо усе. Двоє чоловіків, що йдуть у колоні, обмінюються міркуваннями:
— Коли вони встигають? Сьогодні у козаки вступив — завтра вже полковник, післязавтра — генерал. Хто їм ті звання призначає?
— Та, мабуть, самі собі.
— А-а-а, ну тоді ясно.
Окрім козаків, у колоні йдуть і кілька козачок. У беретах і формі, лише замість штанів — спідниці. Звичайні собі жіночки. Щоправда, колись на Січ таких не пропускали, але коли то було. Зараз Січі немає. А козацтво є. Таке ось, лояльне до жіноцтва. Ну а чому, зрештою, ні? У суспільстві емансипація і фемінізм, отже, і козацтво має змінюватись. Ставати більш жіночним, чи що.
Колона підходить до пам’ятника козакам, який розташований на березі Ворскли. Рядові козаки вишиковуються у шеренги ліворуч від пам’ятника, старшина займає місця поближче до мікрофону. Селищний голова Андрій Река оголошує мітинг відкритим. Лунає Гімн України. Козаки прикладають долоні до кашкетів і виструнчуються. Але національний гімн ніхто з них не співає. Напевно, не прийнято це у сучасних козаків. Хоча якби уявити, що кілька десятків сильних чоловіків затягнуть хором «Ще не вмерла України…». Ех, непогано було б, їй Богу. Але чомусь не затягли.
Після гімну Андрій Река розповідає про історію козацтва, час від часу заглядаючи у листок. Глядачі у цей час усім своїм видом демонструють зацікавленість. Потім присутнім представляють усю козацьку старшину, яка прибула на свято. І до мікрофону підходить заступник отамана однієї з численних козацьких організацій Леонід Дядюк. Розповідає, що сам родом із Полтавщини, але мешкає у Дніпропетровську.
— Тут мої земляки, тут моє коріння, — говорить заступник отамана, — я тут війну пройшов… (Потім швидко виправляється) … прочувствував. У десятирічному віці. Потім служив у багатьох «гарячих точках». А зараз переймаюсь козаччиною.
Доки він говорить, у одного козака починає грати мобільник. Гарна пісня «Наутілус Помпіліус». Очевидно, вимикати телефон козакові незручно, тому він просто закриває кишеню долонею руки. Музику стає не так чутно.
— Це наше свято! — говорить Леонід Дядюк про День Покрови Пресвятої Богородиці, — Бо ми того варті! Ми ніколи не були незалежною державою, але завжди були державою гетьманською! І всі нас боялися! І навіть наш північний сусід, як не хотів, не міг на нас зазіхнути!
Від таких слів треба переповнюватися гордістю. Але чомусь не виходить. Хіба не до північного сусіда змушений був привернути Україну разом із її козацтвом Богдан Хмельницький? І хіба сімдесят років — до 1991-го — ми не були у складі держави, створеної цим північним сусідом? Ну, у козаків свої погляди і на історію, і на сучасність.
Далі — цікавіше. Біля мікрофона швидко розігрують театральну сценку під назвою «Прийом у козаки». А може, це була не сценка, може вони справді так собі це уявляють?
Отже у козаки на День Покрови приймали дітей. Звичайних собі руденківських школяриків із 5-го класу. При чому без розбору, усіх підряд — і хлопчиків, і дівчаток. Солідний дядечко у козацькій формі з красивими орденами зачитував текст присяги, який школярики слухняно повторювали.
— Присягаю боротися за свободу і законність… Служити українському козацтву і народу України! — урочисто промовляли десятирічні діти. Напевно, більше у цій країні нікому боротися за свободу і законність. Може, хоч ці будуть.
Після складання присяги діти по одному проходили ритуал зарахування у козаки. Цілували державний прапор, прапор полку, хрест священика і наостанок отримували своєрідне посвячення у лицарі. Леонід Дядюк клав кожному шаблю на ліве плече і щось підбадьорливе казав. За кілька секунд перед ним уже стояв готовий десятирічний козак. Чи козачка. Готові служити українському народу.
У радісній метушні посвяти якось забувалося, що на Запорізьку Січ, яка завжди була центром козацтва, не лише жінок, а й дітей не допускали. Дітям слід рости, набиратися сили, а вже потім ставати воїнами чи оратаями. Але так було у колишні часи. Зараз все простіше і доступніше. Якщо перефразувати Козьму Пруткова: «Хочеш бути козаком — будь!».
Наостанок — напевно, щоб діткам не було сумно і страшно — до козаків зарахували і їх учительку. «Служу народу України», — хвацько відповіла вона, отримуючи грамоту. Ну справжня козачка!
Урочистий мітинг оголошують закритим. Гімн. Козаки хоробро мовчать. І лише один пробує тихенько ворушити губами. Напевно, згадує слова. Ех, а якби усі хором! Та ні, це ж не опера «Запорожець за Дунаєм». Тут зібралися не співати, а займатися серйозними справами.
Мітинг закінчується. Новосанжарські священики починають молебінь по загиблих козаках, люди потроху розходяться. Разом із своєю вчителькою повертається до школи і новостворений козацький курінь. Може б варто було і порадіти за діток. Як не як — стали козаками, наблизились до чогось патріотичного, національного і щирого. Може. Але чомусь виникають великі підозри, що до наступного свята Покрови ці дітки іще хоч раз побачать гордих дядів у красивій формі. Дуже вже все нагадує звичайний фарс, влаштований із нагоди козацького свята. У формі пройшлися, нових козаків прийняли — і гуляй до наступної Покрови!
Наперед хочеться висловити пропозицію. Наступного року, 14 жовтня, також приймати у козаки. Тільки вже не школярів чи жінок, а немовлят із пологового будинку. А потім гордо вийти з лікарні і сказати: «Тут сьогодні народився козак! Він боронитиме свободу і законність».
