Ми вже досить давно живемо в незалежній Україні. А метатись між «красивими і розумними» стали ще більше. Навіть Росія і та визначилась, повернувшись до фактичної монархії і православ’я та культу сили як двох майже державних релігій.
То де ж ми? До кого нам приткнутися? Якою дорогою піти? У Європі нібито краще і комфортніше жити, а в Азії живуть наші брати по вірі зі спільними коренями та схожою мовою. Ці питання задають собі як пересічні українці, сидячи за чаркою чаю на кухні, так і вибрані все тими ж «пересічними» «мужі» та діячі за келишком «Хеннесі».
І напевне, щоб не повторювати чужі думки та вислови, а мати власну точку зору, краще самому побачити і почути, побувати і в Європі, і в Азії. А потім уже й робити висновки.
Не так давно автору статті довелось побувати в сусідній з Україною Польщі. Був там зовсім недовго, якихось п’ять днів. Але за цей час вдалося побачити саме те, що відрізняє нас, українців, від справжніх європейців.
Якщо порівнювати Україну і Польщу, то це, як кажуть в Одесі, «дві великі різниці». І справа навіть не в тому, що Польща католицька країна, а Україна нібито православна, і не в тому, що вони давно в Євросоюзі, а ми в… І, звичайно ж, різниця не в рівні матеріального достатку. Поляки, якщо й заможніші від українців, то не набагато. У Києві за півгодини можна нарахувати більше наворочених «Лексусів» та «БМВ», аніж у Кракові за п’ять днів.
Різниця в іншому — у ставленні до людей. Там на тебе дивляться, передусім, як на людину. А у нас… А у нас у тобі бачать у кращому випадку ходячий двоногий банкомат.
Таксисти — як лакмусовий папірець
Своєрідним лакмусовим папірцем, який яскраво виявив різницю в культурах, світоглядах, цінностях та пріоритетах двох народів, двох держав для мене особисто стали таксисти-маршрутники.
Польща. На виході з аеропорту Катовіце нас зустріли двоє поляків-таксистів. Обоє одягнуті у гарні брюки і білі сорочки, ретельно виголені, підкреслено ввічливі. Потрібно було заплатити за проїзд. Оплата — у злотих. До речі, у всіх таксі в Польщі стоять касові апарати. Платити у злотих — а у нас долари і євро. Запитую, де знаходиться «кантор», тобто обмінний пункт. Таксист показує і додає: «В отой, що ближче, не йдіть, там курс обміну поганий, підіть в інший». Перевіряємо, дійсно, таксист порекомендував обмінник із більш вигідним для нас курсом. Чоловік допоміг, а не спробував «розвести лоха» і чимось поживитися на цьому. Усі, хто сидів на передньому сидінні, пристебнулись пасками і ми поїхали. По дорозі можна заснути. Усі їдуть із приблизно однаковою швидкістю, ніхто по суцільній лінії не обганяє. Ніякого екстриму.
Інший таксист у Кракові, дізнавшись, що ми з України, одразу знайшов у своєму магнітофоні українську пісню і включив її. А під час поїздки цікавився, якого ми віросповідання та жалкував щодо засилля російської мови на українських телеканалах. Йому, бачте, шкода, що в Україні говорять іншою мовою»
Київ. Залізничний вокзал. Стоянка маршрутних таксі. До потенційних пасажирів одразу підбігають двоє розхристаних молодиків. І, шарпаючи за руки, ноги та інші частини тіла, намагаються втиснути тебе у найближчу «маршрутку». При цьому встигають ще й курити, лузати насіння, плюватись, матюкатись і чіплятись до всіх більш-менш симпатичних дівчат. Намагаюся звернутися до водія іншої «маршрутки». Розхристаний молодик кричить: «Та ти єдєшь, ілі сам нє знаєш што тібє нада?». Не витримую: «Чого ти причепився? Ти хочеш допомогти, так допомагай!» Але чолов’яга навіть не приховує того, що допомагати нікому він не хоче. Жінка середнього віку запитує: «Можна ми на півгодини відійдемо?» У відповідь: «Да ти ж заплатіла, можеш вообщє нє пріходіть».
Ну, а по дорозі до Кременчука таксист звично ставить на ДВД фільми про бандитів і видає повну порцію екстриму, тобто — обгони по подвійній суцільній, підрізання інших авто і так далі і тому подібне. Роблю для себе висновок — більше ніколи не їздитиму в українських «маршрутках» з їх водіями кримінальної зовнішності.
Денис Мінаков в Україну вже не повернеться
Поїздка до Кракова обійшлася нам у 5,5 тисяч гривень на двох. Це з усім — перельотом, проживанням, екскурсіями, сувенірами, двома візитами до польського посольства у Харкові. Якби їхали через туристичну фірму, то заплатили б удвічі дорожче. Чому? Та тому, що там працюють земляки, котрі дивляться на тебе, як на банкомат.
Київ. Турфірма. Нам називають ціни. У тому числі і на відкриття віз. І беруть гроші. А потім виявляється, що й страховка у нас не та, і документи потрібно довезти. Хоча перед тим усі формальності 5–6 разів узгоджували по телефону. Починають виникати сумніви у професійності наших тур операторів. А потім виявляється, що вони ще й непорядні. Дочитуємось в Інтернеті, що дітям до 18 років візи відкривають безкоштовно. А з нас уже гроші взяли!
Після відповідного зауваження гроші то повернули. Але ми забрали їх всі. Тому що передумали мати справу з подібними «професіоналами». Після цього двічі з’їздили у Харків і спокійнісінько отримали у посольстві візи. Це зайняло 15 хвилин. До речі, порахували, що за два походи до посольства тур агенти беруть по 200 гривень з людини!
…У Кракові познайомились із Денисом Мінаковим. Він учиться у навчальному закладі, котрий нас цікавить як батьків потенційного студента. Денис сказав прямо: «Навчання в Україні і Польщі — це небо і земля. Я три роки вчився у Київському політехнічному університеті. І всі три роки викладачі постійно «дивились» у мою кишеню. У Польщі я забув про це раз і назавжди. Тут викладачі допомагають, «тягнуть» студента до останнього. Якщо ж уже зовсім не хочеш учитися — відрахують».
Денис закінчує навчання. Уже має свою фірму, яка влаштовує у краківські вузи українських студентів. Каже:
— Тут кожен студент може сам заробити на своє навчання, не тягнучи грошей із батьків.
І підводить риску:
—В Україну я вже не повернуся.
Не повернеться в Україну милий, розумний хлопець Денис. Не хочуть повертатись колишні співробітники «ЕХО», які працюють у Данії. Усе більше й більше таких, милих і розумних, ввічливих і освічених дітей залишаються за кордоном. Хочеться кричати і протестувати. А хто ж тут залишиться? Бандити при владі і розхристані таксисти? Але язик не повертається засуджувати нових емігрантів. Бо ж і сам відчув, як це приємно, коли в тобі бачать людину, а не банкомат чи робота для вкидання виборчого бюлетеня.
І на закінчення — трішки оптимізму. Знаючі люди кажуть, що ми нині знаходимось на етапі розвитку суспільства, який Польща минула років 10 тому. Тому і в нас все буде нормально. Що ж, без надії, але сподіваюсь на це.
А стати європейцем можна і в Україні. Досить лише почати бачити в інших людей, а не банкомати.
