Є така народна мудрість: «За деревами лісу не видно». Значення його наступне: сконцентрувавшись на якихось дрібних чи великих деталях, окремих моментах, не бачити головного, не усвідомлювати суті. Цей вислів, на нашу думку, добре підходить до статті в «ЕХО» під назвою «Козацький фарс або Армія для дітей».
Говорячи «нашу», маю на увазі всю велику і дружну козацьку громаду Полтавщини. Зізнаюсь чесно, згадана публікація нас, козаків, прикро вразила і навіть образила. На жаль, автор дійсно не зрозумів суті, а зосередився на окремих, на його думку — негативних, моментах. Тому й дозволив собі писати про дійство за участю козаків у такому собі іронічному стилі. І цим самим образив не лише козаків сучасних, а й пам’ять про наших славних пращурів, які з діда-прадіда завойовували ратну славу, боронили від навал чужинців українські землі, ходили із визвольними походами аж під стіни Константинополя. Недаремно ж термін «козацтво» в усіх народів і в усі час асоціювався саме з Україною, а не з якою-небудь іншою державою.
Задовго до нас саме козаки створили гетьманську державу, прийняли першу у світі конституцію, мали своїх сміливих і праведних героїв: Дмитра Байду Вишневецького, Михайла Дорошенка та Петра Сагайдачного, Северина Наливайка та Якова Остряницю. Увесь світ знає і шанує ім’я Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Пилипа Орлика, Павла Полуботка, Івана Богуна та Петра Калнишевського.
Є й серед сучасних козаків зовсім не бутафорські, не «ряжені», як дехто зневажливо вважає, а справжні герої, ті, хто знає, що таке свист куль, і пролив власну кров за малу та велику Батьківщину.
Так у тих же Нових Санжарах перед дітьми та дорослими виступав, посвячував у козачата відставний генерал-лейтенант української армії, прославлений воїн-афганець Леонід Дядюк. Він і зараз носить під серцем бойові осколки. Леонід Олексійович є автором двох солідних книг «Афганський перевал» та «Від терну до калини». А його музей з історії козацтва є одним із найкращих в Україні. Люблячи свою Вітчизну, шануючи пам’ять про її героїв, Леонід Дядюк вступив у лави українського козацтва. Одне лише його ім’я може прикрасити і прославити будь-який рух, будь-яке громадське об’єднання. Тому що на грудях у цього героя — не лише сучасні козацькі відзнаки, а й бойові нагороди. Придивіться уважно до фотографії на обкладинці «ЕХО». Вище всіх орденів пломеніють два ордени Червоної Зірки. І цього чоловіка незаслужено образили і принизили. Так, козаки не приховують свого обурення статтею в «ЕХО». Але вони не збираються судитися, сваритися чи влаштовувати якісь розбірки. На це шкода свого часу і сил. Адже попереду так багато планів щодо втілення в життя добрих справ і намірів. Та було б краще, якби автор разом із козаками зробив хоча б дещицю для встановлення пам’ятників на місці зниклих козацьких сіл Решетили і Кочубеївка, відремонтував пам’ятник загиблим радянським воїнам у селі Судівка, відновив дві палати новосанжарської центральної лікарні. Та й на Хортицю можна з’їздити, тренувальні табори юних козачат відвідати. Та й побачити, як молоді українські хлопці гартують тіло й дух, вчаться любити і захищати Україну. Чи було б краще, якби наші юнаки та дівчата всі йшли в «готи», «Емо», «металісти», «панки» та іншу чужоземну нечисть? Щоб пили горілку та кололись у парках та скверах? Думаю, це риторичні запитання.
От бачте, не всім подобається, що у козаки приймають жінок та дівчат. Чи й не знавці козацької історії, чи й не ортодоксальні шанувальники традицій Запорізької Січі! Так, на тій Січі жінок та дітей не було. Але ж майже півтисячоліття з тих часів минуло! Не можна ж у сучасному світі жити виключно за законами шістнадцятого століття. Так можна добалакатися і до повернення до дерев’яної сохи чи рала. Ми не приховуємо, що приймали і приймаємо у козаки жінок та дітей. І робитимемо це й надалі. Нехай через це українці залучаються до патріотичного руху. Нехай наші діти ростуть козачатами, а не потерчатами.
Знають і не приховують козаки й деяких негативних фактів у своїй історії та сучасності. Так, є у козацькому русі випадкові люди, є й перевертні, є й такі, котрі, крім ходи на Покрову та розпиття горілки, ні на що не здатні. Але де немає недоліків, хто застрахований від помилок та лукавих людей? На сонці й то є плями.
Та ще раз повторюся: не з війною, а з миром ідуть козаки. Нам не потрібні скандали і «розбірки». Але й ображати себе не дозволимо нікому. Тому й пропонуємо всім авторам та співробітникам «ЕХО» активніше цікавитися козацьким життям, частіше висвітлювати його на сторінках тижневика. Тоді й побачать журналісти і донесуть до всієї громади справжню суть нашого козацького руху. І любитимуть та шануватимуть козаків і на Кобеляччині з Новосанжарщиною, як люблять та шанують у всій Україні. Та що там в Україні! Нас знають і поважають і в Росії, і в Білорусії, і у Грузії, Болгарії та Казахстані. Тому що ми справжні, не бутафорські, ми — патріоти, і наша хата — не скраю.
Так є, так було і так буде. А всім скептикам бажаємо розкрити очі і побачити ліс за деревами.
