Валерій Кришень — перший в історії України мандрівник, який здійснив навколосвітню подорож на власному мотоциклі. Загалом, він обітнув земну кулю за 307 днів. На своєму мотоциклі Honda Africa Twin Валерій проїхав 63 тисячі кілометрів і 28 країн світу.
До Кобеляк Валерій привіз виставку фоторобіт, які були зроблені під час подорожі. Вона так і називається — «Обличчя світу». Досить багато кобелячан, і молоді, і людей пенсійного віку, прийшли побачити фото на власні очі та особисто поспілкуватися з Валерієм. Дехто з них фотографувався разом з мандрівником, а хтось — брав автограф або просто потискав руку. Після детальної розповіді всім бажаючим про історію кожного фото Валерій погодився дати інтерв’ю для газети «ЕХО».
— Валерію, розкажи, відколи у тебе з’явилася любов до мотоциклів? З чого все почалося?
— Усе почалося задовго до мого народження. Коли мій тато зустрічався з моєю мамою, він на побачення приїздив до неї на мотоциклі. Після їхнього одруження до пологового будинку маму також везли на мотоциклі. Коли мені було два роки, у мене був пластмасовий мотоцикл, на якому я катався по кімнаті. Коли ж мені було п'ятнадцять років, у мене вже з’явився мопед, потім мотоцикл «Ява» та «Дніпро». Тому з цим видом транспорту я був із самого дитинства і він мені дуже подобається. Також воджу і автомобіль, та для подорожі обрав мотоцикл. Адже тільки на ньому можна повноцінно відчути справжній колорит країни.
— Об’їхати весь світ було мрією багато побачити, чи більше бажанням бути першим?
— Ні, ніяких амбіцій! Звичайно, це було моєю давньою мрією. Так з’ясувалось, що я став першим. Я навіть про це не знав. А коли вже був у дорозі, то колеги з Федерації мотоциклетного спорту України мені зателефонували і повідомили: якщо я повернуся з подорожі, то буду першим українцем, хто об’їхав світ на мотоциклі. Як бачите, повернувся.
— А що стало стимулом до поїздки?
— У 2006 році я написав собі листа, у якому дав слово здійснити мрію свого дитинства. Заламінував його та відправив до батьків у Світлогірське, адже на той час я вже жив у Києві. І тільки через п’ять років, по дорозі назад із подорожі, будучи у Франції, я подзвонив батькам і попрохав передати того листа. Я його відкрив, ще раз перечитав і переконався, що всі мрії здійснюються, якщо цього хотіти.
— Розкажи, а які непередбачувані ситуації траплялись у дорозі?
— Та багато чого траплялось. Зламав ногу, отруївся в Гондурасі. Був навіть такий випадок, коли одного разу мене ледве не прибило холодильником в Аргентині, а саме, в Патагонії. Тоді переді мною на великій швидкості їхав автомобіль. У ньому водій віз майже весь домашній скарб: крісло, сервант, сервізи і таке інше. До всього цього був прив’язаний великий білий холодильник, «Днєпр», мабуть, або «Nord» (сміється — авт.) Вітер був наскільки сильним, що зірвав холодильник і він упав на асфальт. З того холодильника майже нічого не залишилось. Слава Богу я їхав на невеликій швидкості і встиг його об’їхати. На той момент було страшно, а зараз уже смішно.
— Валерію, чи не хотілось тобі залишитись у якійсь із країн?
— Ні, не хотів. Коли я тільки вирушав у дорогу, у мене була така ідея звернути увагу на інше місце для подальшого життя. Тоді мені здавалося, що в Україні гарного життя не може бути. Та зараз я кардинально змінив свою точку зору з цього приводу. Я все буду робити для того, щоб жити та творити в Україні. Бо дійсно бачу, що у нашої країни є велике і світле майбутнє. У мене є багато планів, але про це я розповім пізніше.
— На твою думку, яка країна найближча до України?
— Мексика, однозначно. Думаю, Україну і Мексику поєднує менталітет та схожі стосунки між людьми.
— Ти проїхав Мексику і ще багато країн, цікаво, а скількома мовами ти володієш і як ти спілкувався з різними національностями?
— Я знаю англійську та іспанську. Англійська мова мені допомогла у Сполучених Штатах. Дякую своїй шкільній вчительці англійської мови Наталії Андріївні Жук, яка свого часу дала перші знання цієї мови. Іспанську я вивчив у дорозі, коли був на території Мексики. У шоломі у мене вмонтовані навушники і по аудіо курсу іспанської мови вивчив мову. Зупиняючись на заправках, перевіряв щойно вивчене. На оволодіння мовою мені знадобилось два-три місяці. І я переконався, що це цілком реально.
— Ти завжди подорожуєш один. Чи не хотілось тобі зібрати команду для подорожей?
— Подорожувати мені комфортно самому. Тому компанія для подорожей мені не потрібна. Та я досить компанійська людина і у мене дуже багато друзів в Україні та по всьому світі. Коли одружусь, можливо, буду подорожувати з дружиною на автомобілі. Тому, скоріш за все, мої подальші спільні подорожі будуть саме на такому виді транспорту.
— У одному з інтерв’ю ти розповідав, що хочеш освідчитися своїй коханій у Парижі. Це сталося?
— Так, було таке. Тільки це сталось не в Парижі, а в Мексиці. Вона до мене прилетіла і ми жили на Карибському морі майже місяць. Це був як гарний відпочинок для мене в дорозі, так і цікаві канікули для неї. Та наші стосунки не склалися, і, зрештою, ми вирішили залишитись друзями.
— За освітою ти банківський працівник, а сьогодні ти працюєш журналістом і займаєшся фотографією. Коли відчув, що хочеш змінити професію?
— У 2006 році я завершив свою діяльність у банківській сфері, бо мені ця робота не цікава і я не бачив перспективи професійного росту. А журналістом став майже за один день. Я почав писати тест-драйви для журналу «Байк», у який пишу і до цього часу. Для мене це було дуже легко. А фотографією я взагалі до цього не займався. І фотографую зараз на перший в моєму житті фотоапарат Olympus E-500. Дзеркальний, звичайно, професійний, та старенький. Він уже ледве-ледве дихає, бо до мене ним близько семи років користувалися. Надалі я буду брати в подорожі професійне спорядження і робитиму ще якісніші фотографії.
— Яке фото із тих, що ти включив у виставку, вважаєш найвдалішим?
— Вони всі мені дуже подобаються, адже з кожним фото мене пов’язує якась конкретна життєва ситуація. Найбільше мені подобається фото дідуся-мексиканця у червоному піджаці. Мені здається, вона передає якусь позитивну енергетику. Найбільше я люблю фотографувати дітей і старих людей. Дуже багато у моїй колекції краєвидів. Та до фотовиставки саме такі фото я не включав, бо її назва — «Обличчя світу», тому пейзажів тут немає.
— У скількох містах ти організовуєш виставку?
— Зараз у Кобеляках тиждень, далі мене запросили у Кіровоград, Запоріжжя, Херсон, Каховку, Івано-Франківськ, Львів та Одесу. Після західної України поїду до Австрії, Німеччини, Словенії, Болгарії та Хорватії. Після туру по Європі я повернусь знову до Києва і зроблю заключну фотовиставку.
— Подейкують, що ти збираєшся зняти мультфільм. Це правда?
— Так, в моїх планах зробити пластиліновий мультик для дітей віком від 4 до 6 років. На сьогодні я знайшов скульптора, який ліпить героїв для мультика. Також є композитор, який пише музику, оператор, який буде все це знімати. Особисто я займаюсь написанням сценарію.
— А про що мультфільм?
— Про дружбу, про дитинство, про любов та повагу. Герої, думаю, будуть цікаві дітям. Їх четверо: кіт, собака, єнот та мавпа. На їхньому прикладі я хочу показати дітям те, що треба поважати своїх батьків, не бути жадібним і так далі. Тобто, найважливіші моральні якості, які потрібно знати дітям у такому віці. Надіюсь, що вже наступного року він з’явиться на світ.
— Що ще входить до твоїх планів надалі?
— Фотовиставка в планах була на першому місці, паралельно пишу книжку. Це автобіографічний документальний роман. Про моє дитинство, батьків, про те, як я став мандрівником, про подорож, любов, дружбу, зраду та багато чого іншого. Далі планую запустити свій благодійний фонд, щоб допомагати нашій теперішній молоді здійснювати свої мрії та реалізовувати себе.
— При такому темпі життя залишається час для відпочинку?
— Останнім часом дуже мало. Зараз намагаюсь використовувати будь-який момент, щоб побути з рідними та друзями, бо бачимося ми з ними дуже рідко. Телевізор я не дивлюсь принципово уже років п’ять. Я проти телебачення, тому, відповідно, і телевізора у мене немає. Газети можу прочитати у тому випадку, де є якісь замітки про мене. А важливі новини я дізнаюсь від своїх знайомих. Я люблю інші види відпочинку: настільний теніс, шахи, рибалку та кататись на сноуборді.
— Цікаво, як починається день справжнього мотоцикліста?
— Він розпочинається близько десятої ранку з вранішнього чаю або кави, перевірки пошти, перевірки того, що потрібно зробити на сьогоднішній день. А закінчується він постійно близько третьої ночі. Вся моя фізична активність припадає на другу половину дня. Пишу книжку, для прикладу, я тільки вночі. Ідеї для сценарію з’являються також вночі. З друзями, як правило, зустрічаюся ввечері. По нічних клубах я не ходжу, мені цікавіше зустрітися, поспілкуватися та помріяти з близькими мені людьми у когось на кухні.
— А залишились іще якісь невтілені мрії?
— Складно сказати (задумався — авт.) Зараз моя мрія номер один — зайнятися нашою державою. Поки що я про це розповідати не хочу, та у мене є деякі плани, які буду реалізовувати. Зараз я створюю команду, з якою я буду йти вперед! Адже я сповнений сил, ідей та натхнення для подальшої роботи.
— Наостанок, Валерію, твій життєвий девіз?
— Мрії здійснюються!
На цій позитивній ноті Валерій пішов далі роздавати автографи та спілкуватись із усіма бажаючими, які в свою чергу ще довго блукали між фотографіями і не хотіли розходитись по домівках.
