«Я боялася показуватися лікарям на очі»

Ось уже майже півроку «Вечірка» стежить за долею Сашка Лаврентьєва з Полтави, який очікує трансплантації серця в Науковому центрі серцево-судинної хірургії імені Бакулєва Російської академії медичних наук у Москві. 22 листопада хлопчикові виповнилося шістнадцять років. Десять із них він бореться з хворобою серця, уже переніс не одну операцію. Зараз Сашко тримається лише завдяки спеціальній терапії, що спрямована на зняття тахікардії, задишки й утворення тромбів. Замінити зношене серце на здорове в московській клініці коштує відносно недорого — приблизно 25 тисяч доларів. Набагато дорожче коштує очікування донорського серця. За кожен день перебування в Центрі потрібно заплатити майже 500 доларів. А скільки доведеться чекати — невідомо…
За кілька місяців спільними зусиллями українці змогли зібрати лише 47 тисяч гривень.
Коли Сашиній мамі, Ользі Владиславівні, виставили рахунок, вона думала, що збожеволіє. Знайти 3 202 200 російських рублів, або ж 110 тисяч доларів, здавалося нереально. Її численні листи в Міністерство охорони здоров’я, до народних депутатів, бізнесменів з проханням про допомогу залишалися гласом волаючого в пустелі. Відкриті нею рахунки для благодійних внесків поповнювалися дуже повільно. На публікації в «ФАКТАХ» відгукувалися окремі громадяни й трудові колективи, які навіть спільно не могли вирішити фінансової проблеми дитини, що потрапила в складну ситуацію. Інформацію про Сашка ми розмістили на сайті Міжнародної благодійної фундації «Лікар. Інфонд», через управління у справах преси й інформації обласної держадміністрації вийшли практично на всі регіональні засоби масової інформації. Проте спільними зусиллями вдалося зібрати лише 47 тисяч гривень.
— Я вже боялася показуватися лікарям на очі, — зізнавалася Ольга Владиславівна. — Щораз мене запитували про оплату, а мені нічого було їм відповісти. Санька перебував на грані розпачу. «Навіщо ми все це затіяли, якщо ти не можеш знайти грошей? — дорікав він мені. — Краще я вирішу всі проблеми одним махом — головою вниз із п’ятого поверху». Як було мені все це слухати? Я завжди сподівалася на краще, зазвичай завжди знаходила вихід із найскладнішої ситуації. Але тоді навіть у мене опустилися руки.
Вийшло, що хвора дитина стала ніби заручником у чужій державі. Із благих спонукань телеведуча Тіна Канделакі влаштувала Сашка в Центр серцево-судинної хірургії, який очолює її земляк з Грузії Лео Бокерія, без якої-небудь паперової тяганини. Спочатку Тіна оплачувала лікування хлопчика, усіляко сприяв цьому й телепродюсер Володимир Оселедчик. Однак вони не могли робити це нескінченно. А в Міністерстві охорони здоров’я рідної держави мама підлітка зустріла абсолютну байдужість: «Ви в нас не одні. Чому ми вам повинні допомагати в першу чергу, обходячи інших?» І не допомагали. Навпаки, створювали перешкоди. Наприклад, вимагали надати з російської клініки рахунок… українською мовою. А там упиралися: російське казначейство таких документів не пропускає.
— Я кілька тижнів оббивала пороги кабінетів Центру з проханням заповнити форму українською мовою або хоча б завірити надані документи в бюро перекладів, — розповідає Ольга Владиславівна. — А тим часом, як з’ясувала пізніше, зайшовши на сайт Міністерства охорони здоров’я України, подібні переклади зобов’язані робити... співробітники МОЗ. Відповідний наказ був прийнятий рівно три роки тому. Так невже працівники відомства цього не знали? Чи їм просто хотілося познущатися над бідолашною матір’ю? Я про це прямо написала у відкритому листі на ім’я міністра МОЗ Василя Князевича. Але тут в Україні сталася епідемія грипу, і навряд чи міністр звернув увагу на таке «несуттєве» питання.

«З великою сумою грошей, складених у сумку для ноутбука, я добиралася до Саньки в клініку дві години трьома видами громадського транспорту»
На щастя, дуже важкий період пошуку грошей на порятунок Сашка Лаврентьєва переборений. Кілька днів тому Ольга Владиславівна, ще, напевно, не вірячи до кінця в те, що сталося, зателефонувала мені й радісним голосом повідомила:
— Чудеса ще трапляються! На мій рахунок переведено вісімсот тисяч гривень!
— Від кого? – одразу ж вирвалося в мене.
— Я не можу назвати ім’я цієї людини для преси. Скажемо так: це дуже відомий політик, один з кандидатів у Президенти, чиї слова ніколи не розходяться з ділом. У нього немає стільки рекламних білбордів по країні, як у деяких, але він реально допомагає людям. І попросив через свого помічника не пов’язувати його вчинок з передвиборною агітацією. Просто сюжет про Сашка, який він побачив на «5 каналі», зачепив його до глибини душі, й він молиться за його одужання.
До речі, та передача була підготовлена на прохання власкора «ФАКТІВ» у Полтавській області. Колега, на відміну від деяких інших, перейнявся проблемою, і зробив проникливий матеріал. Він став поворотним моментом у цій історії.
У той же день, як тільки 800 тисяч гривень надійшли на її ім’я, Ольга Владиславівна Тарасіна виїхала з Полтави у Москву.
— Якби я переказувала гроші по безготівковому розрахунку за кордон, процес розтягнувся б дуже надовго, — каже вона, — оскільки існують обмеження на цю операцію. Можна було б знайти ще вісьмох осіб, згодних надати свої паспортні дані, від імені яких відправити частинами всю суму. Але нині багато хто наляканий різними фінансовими аферами, не кожний на таке піде. Тож мені довелося погодитися з тим, що я втрачу два відсотки при одержанні готівки в Моском-приватбанку. Це склало шістнадцять тисяч гривень. Для мене це неймовірно великі гроші, таких я з роду в руках не тримала, дотепер заспокоїтися не можу, що я віддала їх, по суті, ні за що.
Уже в центральному офісі банку в Москві (а він розташований у двох годинах їзди від клініки, у якій перебуває Сашко) Ольга Владиславівна довідалася, що за один раз із каси вона може одержати в день не більше 300 тисяч рублів (приблизно 90 тисяч гривень). Добре, що директором офісу виявився земляк з Рівненської області. Він пообіцяв закласти в будь-який банкомат максимальну кількість грошей, звідки жінка може зняти хоч всю суму, але не більше ніж 40 тисяч рублів за раз.
— Я одинадцять разів вставляла картку в банкомат, постійно оглядаючись на всі боки — чи не стежить за мною хто-небудь, — посміхається Ольга Владиславівна, яка останнім часом робить це дуже рідко. — Потім склала чотириста двадцять тисяч рублів у великий конверт, загорнула в папір, поклала в сумку для ноутбука й відправилася на тролейбусну зупинку. А добиратися до Саньки потрібно трьома видами громадського транспорту — найняти таксі побоялася. Відверто страшно, зізнаюся, було тільки в переході між двома станціями метро, де в мене могли вихопити портфель з грошима.
«Дуже шкода, що в нас є гарна медична база, прекрасні кардіохірурги, а хворі змушені їхати в закордонні клініки, віддаючи їм величезні кошти»
Лихо, що переживають мама із сином, познайомило їх з багатьма добрими і чуйними людьми. У Полтаві родину морально й матеріально постійно підтримують співробітники Ольги Владиславівни з обласної держадміністрації, педколектив і учні середньої школи №13, де вчиться Сашко. Наталя Сташкевич, директор народної студії «Соняшник», у якій він займався, організовує дітей на різні благодійні ярмарки. Востаннє вони продали виготовлені власними руками вироби на дві тисячі гривень. Сусідка, Галина Миколаївна Заєць, співробітниця Обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, всім своїм курсантам роздає зроблені ксерокопії матеріалів про Сашка, які публікуються у «ФАКТАХ», і просить не залишатися байдужими до долі талановитого хлопчика.
Досить багато для Сашка і його мами роблять відомий дитячий письменник Всеволод Нестайко і його дружина Світлана Пилипівна — великі шанувальники юного поета й прозаїка Олександра Лаврентьєва. І самі відправляють гроші, і до інших звертаються по допомогу. Всеволод Зіновійович передав нещодавно хлопчикові в Москву три свої останні книги з автографами, які дуже піднімають йому настрій у моменти розпачу. Сашко показує ці твори всьому медперсоналу, що за ним доглядає, хоча більше всіх оцінив подарунок тільки заступник завідувача відділення родом зі Львова.
Ольга Тарасіна вдячна колективу компанії «Євроліфт» з Києва, місцевим журналістам Ванді Лис і Володимирові Непийпиву, співробітникам телерадіокомпанії «Лтава», начальникові обласного управління у справах преси й інформації Олегу Пустовгару, члену правління Міжнародної благодійної фундації «Лікар. Інфонд” Тетяні Вільчинській. А також багатьом людям з усієї України й закордону, які найчастіше, навіть не називаючи себе, поповнюють рахунки, відкриті для збору коштів на лікування Сашка. Ну й, звичайно ж, редакції «ФАКТІВ», що пильно стежить за долею її сина.
— У Росії в нас теж з’явилися друзі, — говорить Ольга Владиславівна. — Під час моєї останньої поїздки в Москву Саня познайомив мене з військовим офіцером Олексієм, колишнім воїном-афганцем (я навіть не запитала його прізвища). Він прочитав про Сашка на офіцерському сайті, який створили приятелі сина, і спеціально приїжджав до нього з Підмосков’я, щоб привітати із днем народження. А я попросила його, зовсім чужу мені людину, яку в очі ніколи не бачила, допомогти доставити мені решту грошей з банкоматів. Олексій не тільки возив мене Москвою, але й закривав від сторонніх поглядів, поки я «потрошила» банкомати. А потім виклав ще триста тисяч рублів: «Російські офіцери передають їх вам на знак офіцерського братерства». І це не пафосні слова — адже мій покійний чоловік теж пройшов Афганістан, про це сказано на сайті...
— Вистачило грошей, щоб оплатити виставлений рахунок?
— Потрібно ще сто тисяч гривень до кінця цього року. Якщо за цей час Сашкові не зроблять трансплантації, то сума знову почне збільшуватися щодня майже на п’ятсот доларів. До того ж, невідомо, як пройде післяопераційний період. Але за майбутню операцію вже заплачено.
— Сашка дещо заспокоїв такий подарунок?
— Всьому медперсоналу розповів, яка шляхетна людина в Україні балотується в Президенти. Українські медсестри й санітарочки, котрі працюють у клініці, обіцяли обов’язково зателефонувати родичам в Україну й розповісти про цей вчинок, і попросити голосувати за нього.
А взагалі Сашко дуже втомився. Морально йому надзвичайно важко п’ятий місяць одному перебувати в лікарняній палаті в чужій країні. Став примхливим, неслухняним. Телефонує своїм друзям-підліткам і просить принести йому воду «Нар-зан». Приїжджаю я і телефоную тим друзям, пояснюю, що Сашку не можна багато води, тому не слід робити йому таке «добро». Починаються непорозуміння...
— За той час, поки Сашко перебуває в Центрі, напевно, комусь із пацієнтів робили трансплантацію серця. Ваш син спілкується з цими людьми?
— Кілька тижнів тому прооперували двадцатишестирічного чоловіка з Росії, з яким вони разом поступали на лікування. Нещодавно Сашко зустрів його на ультразвуковому обстеженні. «Мамо, говорить, ти уявляєш, у нього зовсім немає задишки, і він може випити води, скільки хочеться». Для Сашка це межа мрій.
— Дуже жаль, що при наявності прекрасних фахівців-кардіохірургів і чудової матеріальної бази в столиці наші хворі змушені шукати закордонні клініки, де проводять трансплантації серця, платити за перебування в них величезні суми, — говорить член правління Міжнародної благодійної фундації «Лікар. Інфонд», виконавчий директор Лариса Слюнченко. — Адже в нас є Київський міський центр серця, що очолює Борис Михайлович Тодоров — кардіохірург зі світовим ім’ям, який успішно проводив трансплантації серця. На жаль, ось уже два роки Центр не може одержати ліцензії Міністерства охорони здоров’я на проведення трансплантації, хоча пакет необхідних документів уже давно підготовлений. Тим часом питання стоїть дуже гостро, адже в Україні живе понад дві тисячі осіб, у тому числі й діти, які мають потребу в донорських серцях. Однозначно, проблему якось потрібно вирішувати, і якнайшвидше, для початку хоча б привернути до неї увагу громадськості. Щоб розібратися глибше в ситуації, Всеукраїнський Інтернет-проект LIKAR.INFO, що підтримує діяльність фундації, найближчим часом ініціює цілий ряд зустрічей з усіма, хто причетний до цієї проблеми. А інформацію про Сашка Лаврентьєва ми не будемо знімати із сайту доти, поки не відпаде необхідність у благодійному фінансуванні його перебування в московській клініці.

P.S. Банківські реквізити Ольги Владиславівни Тарасіної залишаються колишніми: у гривнях №4405885014613712, у вільно конвертованій валюті — №4405885014613704. Обидва — у Приватбанку.

Логін:
Пароль:
запам'ятати