Село Попове. Достатньо віддалене від районного центру, щоб носити не надто почесне звання — периферія. Але у Поповому, як і у Нових Санжарах, живуть практично такі самі люди. От тільки клопоти у них дещо відмінні від проблем жителів райцентру.
Йдемо центральною вулицею села. Помічаємо дошку оголошень. На ній типова об’ява: «Куплю корів, свиней. Дорого…». Ось минаємо стовп. На ньому теж приліплено якесь оголошення — хтось знову щось купує. Вулицею проїздять старенькі жовті «Жигулі». Чоловік, який сидить за кермом, висовується у вікно і запитує: «Горіхи є?». Отримує заперечну відповідь і повільно котиться вулицею далі. Осінь для такого села, як Попове, — пора шабаїв та різного роду закупівельників. Усі вони приїздять, щоб подешевше купити усе, що селяни вигодували, виростили та виплекали за літо. Щоб потім продати це утричі дорожче і назвати цю процедуру крутим словом «бізнес».
Ідемо далі центральною вулицею села. На лавочці біля двору сидить жінка у халаті і п’є каву. Поруч з лавочкою стоїть жовта урна для сміття. Точнісінько така, як у Нових Санжарах. Здається, і напис той же — «Дякуємо за чистоту».
— Урну зробили самі, — відповідає жінка на запитання. Цікавимось у неї цінами на молоко — у відповідь знизує плечима, — у мене корови немає, а молоко те я вже й забула, яке воно на смак.
Про майбутній продаж землі жінка іще не задумувалась, тому навіть і гадки не має — скільки може коштувати її пай.
— Та я і продавати його не буду! — додає наостанок вона, — у мене ж діти є. Про них треба думати!
Прямуємо далі тією ж вулицею і незабаром зупиняємось біля пункту прийому молока. Справжнього пункту прийому. Не біля перекошеної дерев’яно-шиферної споруди, яка продувається усіма вітрами, а біля добротного, зробленого з жерсті будиночка. За кілька хвилин із сусіднього двору виходить привітного вигляду чоловік. Це він і спорудив цей пункт прийому. Він же кожного ранку його відчиняє та зачиняє. Нашому співрозмовнику — Олександру Сіренку — 46 років. Він мешкає у Поповому і тримає кількох корів. Щоранку несе до молоковоза здавати молоко. Але ціна, звичайно ж, залишає бажати кращого.
Хазяїну лишаються кізяки! Молоко було по 2,50. Зараз 2,70. Бере Полтава, раніше Миргород брав, але різниці великої нема. Заробити, здаючи молоко, практично неможливо. Адже тобі треба коровам сіна накосити, згребти, перевезти, скласти. Тоді дерті їм купити, щеплення зробити. Все гроші. А молоко копійки стоїть. От і виходить, що з прибутку хазяїну лишаються самі кізяки.
Раніше бензин був дешевий. Щоб більше заробити на молокові, його треба повезти в Санжари, на базар. Там більший ринок збуту. Ну це раніше можна було, а зараз не наїздишся.
Одну корову продав торік. Ще одну збираюся здавати. Раніше у селі було дві череди по 80 голів. Зараз одна — на 36 корів. Люди корів поступово вирізають. Навіть взяти мене. Я тримав п’ять, зараз у мене чотири, буде три, бо ще одну хочу продати. Невигідно їх тримати, та й усе. Якби ж ціна!..
Мито ввели, бо фермери почали їздити на джипах. Цим фермерам тільки трохи дали заробити, одразу ж вирішили їх прижати. Бачать, що ті вже голови підняли, почали на джипах їздити, так вони їм мито ввели. Та вони подумають і на той рік сіяти не будуть!
Буряк везуть — у людей серванти б’ються. Дорогою їдуть вантажівки з буряком по 20 тонн вєсом. Так кругом так земля дрожить, що у людей посуда у сервантах б’ється. Чиї ті машини, куди везуть — не знаю.
Тут не буде нічого! Я чув, що скоро громади об’єднають. У нас буде сільська рада на Малому. Тут не лишиться нічого.
Поговоривши із нами, Олександр іде у двір — загонити до сараю корів. Їх якраз пригнали на обід. Корів поки що четверо. На той рік лишиться три. А потім? Дві, одна і нуль. І потім якийсь розумний і високочолий посадовець із заклопотаним лицем скаже, що корів, на жаль, не лишилося, але натомість є багато штучного молока. Його ми і будемо пити…
