Ще років у дев’ятнадцять в Любов Миколаївни трагічно загинув наречений. Цю втрату вона переживала дуже тяжко, тому дядько забрав дівчину до Москви. На той час він займав високу посаду. Її не цікавили гучні компанії, тому вона вирішила відвідувати який-небудь літературний гурток, яких на той час у Москві було безліч. Їй запропонували студію під керівництвом Еріка Даніеля. Цю студію відвідували багато поетів та письменників. Нечастим її гостем був і Володимир Висоцький, з яким Любов також була знайома. На той час вона друкувалась в газеті «Юність» та «Літературна газета» під псевдонімом Смерічка. В гуртку дуже любили, коли вона писала вірші рідною мовою, адже українську було чути всім незвично та цікаво. Крапкою в її творчості на той час став гумористичний вірш про Хрущова. В ньому висміюється його наказ масово засівати поля кукурудзою. Після цього вірша до неї підійшов Висоцький і сказав: «Слушай, подруга, скоро в наших рядах предвидится чистка и приклеют тебе ярлык националистки. И получишь ты сполна награды и блага, лет 15 будешь мыться от тея ГУЛага». На жаль, зараз свого вірша поетеса дослівно не пам’ятає, адже після ситуації, що виникла далі, вона спалила його.
— На наступні збори і справді за нами прийшли великі хлопці у камуфляжах, — згадує Любов Миколаївна, — похватали нас всіх і повезли на Лубянку. Там мені дозволили зробити лише один дзвінок, і я зателефонувала дядькові. Він зв’язався зі Щолоковим, який на той час працював у Міністерстві. Дядько з ним тоді спілкувався і добре його знав. Вони приїхали і забрали мене, тільки за умови, що я більше нічого і ніколи писати не буду. Наступного дня приїхав Щолоков і сказав, що мені потрібно виїхати, бо так просто звідти не випускають. Так як на Сахаліні у нас проживали родичі, тому мені швидко зробили дозвіл і я виїхала. Вже там заочно влаштувалась вчитись на спеціальність «лікувальна фізкультура». Незабаром все втихло, і через два роки я повернулася, щоб провідати дівчат, що залишились у Москві. Вони були дуже здивовані, побачивши мене, адже, за їх словами, нікого з Лубянки не випустили, всіх посадили на 5–10 років. Тоді я вирішила відразу ж повернутись назад, на Сахалін. Уже там вийшла заміж. Рік з чоловіком ми прожили, ніби у рожевому тумані, та незабаром він потрапив у аварію і отримав серйозну травму. Тому згодом для зміни клімату ми були змушені переїхати до Кременчука. Надіялись, що це допоможе, та, на жаль, не допомогло. Він тривалий час пропрацював у карному розшуку, невдовзі його перевели до Кобеляк.
Уже в Кобеляках Любов Миколаївна влаштувалась до лікарні інструктором з лікувальної фізкультури. Багатьом людям допомогла, декого навіть підняла з інвалідного візка. «Та на той час, — каже жінка, — лікувальна фізкультура сприймалась як екзотика. А ще скільком людям можна було завдяки їй допомогти. Невдовзі мене перевели працювати фельдшером на «швидку допомогу», де я пропрацювала цілих двадцять років. Багатьох людей врятувала, багато вдячних є і до цього дня. Я бачила в людині не начальника чи бідняка, а перш за все хворого, якому треба допомогти. Кожного року ми їздили до батьків допомагати. Вибирали шлях через Москву. Я завжди обходила всі аптеки і скуповувала річний запас необхідних для моєї роботи ліків. Адже в Кобеляках їх придбати не було де. Хворі, які мене знали, бувало чекали по три дні, поки буде моя зміна, і не викликали «швидку», бо вірили мені і знали, що я допоможу».
Після смерті Висоцького Любов Варич знову взялася за перо. Тут поетеса згадує рядки з його поезії, задумується… далі продовжує свою розповідь: «Він писав про те, що не подобалось тодішній владі».
Коли знову взялася писати, почала відвідувати Полтавську літературну студію «Ворсклянські джерела». Тому неодноразово друкувалася в полтавських газетах. Тепер Любов Миколаївна є постійним членом кобеляцької районної громадської організації «Літератор». Постійно буває на зустрічах кобеляцьких поетів і знайомить їх зі своєю творчістю. Цікавим є той факт, що майже всі вірші, написані протягом свого життя, вона тримає у пам’яті, а от імена і прізвища запам’ятовуються погано. Мабуть, пам’яті вистачає лише на вірші. Під час нашої розмови Любов Миколаївна продекламувала безліч своїх творів. Деякі з них гумористичні, деякі — змушують задуматися. Зараз поетесі — 73. Вона задоволена, що нарешті настали ті часи, коли можна сміливо висловлювати наболіле на папері, не задумуючись про наслідки від написаного.
* * *
Приїхала з Германії до нас в гості тітка
Хоч їй вже за 80, а вона як квітка.
Худорлява, брючний костюм і шляпа з полями,
Ступає, ніби модель, не шкребе ногами.
Колись давно, у війну, з німцями гуляла,
І казали, що п’ятами з ними накивала.
А тепер ходить по хаті,
Зверхньо поглядає,
Нехитрі наші пожитки хусткою торкає.
Каже, жити не вмієте, тому й такі бідні.
Сіромахи, гречкосії, потомственні злидні.
Старий батько з свого ліжка
На нас поглядає,
І від люті кулаки і жовна стискає.
Каже мені: «Подай, доню,
Із сейфу берданку,
Я цю зрадницю-падлюку і з ліжка дістану.
А ти, зраднице, під ноги собі подивись:
Чи не горить земля, яку ти
Зрадила колись?»
* * *
У нас ніколи не було такої мети,
Не прагнули досягти риски бідноти.
Не збагнем, як трапилось, що з пустою мискою
Опинилися ми з вами за тією рискою.
Замість того, щоб зібратись, з’єднатись, трудитись,
Перегризлись, як собаки, і почали битись.
А з заходу добрий дядя несе повну миску
І ще далі відсуває нас за кляту риску.
А ми йому за ту миску ладні все віддати —
Скарби землі і народу, і душу продати.
За стирані джинси і ношені халати
Цілуємо нижче спини і лижемо п’яти.
А чому б не замислитись, що то воно значить?
Бо тієї милостини ненадовго стачить.
Не така вже в нас провальна безпросвітня бідність,
Щоб принижувать свою людську честь і гідність.
Поховала баба діда
Поховала баба діда. Така її доля,
Так уже їй судилося, на те Божа воля.
Що кому судилося — конем не об’їдеш
І нікуди не втечеш, нікуди не підеш.
Важко самій залишатись, важко доживать
Води нікому подати і слова сказать.
Хтось закине: треба було дітей годувати,
Щоб було кому доглянуть і води подати.
А якщо не без дітей? Є й у неї двоє,
Та живуть вони у місті далеко обоє.
Кликали до себе, син навіть нагримав,
Та онук, йому спасибі, бабусю підтримав.
Гляньте, каже, тату, на що вона схожа:
Вона уже не людина, а кульбаба божа.
Ви кажете, що комп’ютер мій вам заважає,
А вона його побачить — відразу й сконає.
Якщо візьмем, вона знову сюди прибіжить:
Батьки її тут сховані, і дідусь лежить.
Й основне питання треба вирішить тепер:
Чи впишеться вона, тату, у наш інтер’єр?
Видно, добре подумали: вона й не вписалась,
Бо доживать в своїй хаті у селі зосталась.
Рецепт виживання
Одна думка гріє нас, підтримує і тішить,
Що тепер, наперекір всьому, ми зумієм вижить.
Нехай знають вражі душі, що пнуться зі шкури,
І придумують для нас все нові тортури:
Не вродилась в нашім світі ще такая сила,
Щоб в народі живу душу і кмітливість вбила.
Ось погляньте, що ми з вами нині заробляєм,
А на одяг, харчі, газ які ціни маєм?
А між тим ще непогано живемо тепер:
Ніхто голим не бігає й з голоду не вмер.
Он сусіди, дід з бабаю, що свій вік не спали,
А в колгоспі без вихідних чесно працювали
Тепер на ту пенсію, що для них дали,
Уже б давно з голоду ноги простягли.
Дід уже глухий, як пень, нічого не чує,
Та, як вижить з бабою, і собі мудрує.
Спозаранку, до схід сонця, раненько встає,
Ріже лозу, робить мітли і їх продає.
А бабуся вівці пасе, баранину смаже,
А із шерсті хусточки ти шкарпетки в’яже.
У молоді, звісно, не ті вимоги й турботи:
Вони раді б заробити, та нема роботи.
Та кмітливість не дає згинути в біді
І крутяться, як карасі на сковороді.
Продають, купують різномасне збіжжя,
Мотаються у далеке й близьке зарубіжжя.
Правдами й неправдами дістають товар,
Ніби в нас і не країна — суцільний базар.
І повірте, хтось навмисне чисту воду мутить
І нами, ніби ляльками на мотузці, крутить,
Щоб жили ми знервовані, в скруті та біді,
Бо легше ловити рибу у мутній воді.
В електричці
У приміській електричці дивна музика лунає,
У тремтячих руках дівча скрипку тримає.
У великих очах — біль, невимовна туга.
— Не пілікай над вухом! — мовив п’яний хамлюга.
Перекупка дебела й собі обізвалась:
— Не даєш подрімати, чого розпищалась?
Каже парубок: «Музика задушевна така,
Але через неї програв в дурака».
Відповіло дівча: «Не моя в тім провина,
Що збанкрутіла наша країна.
В неньки і тата свої турботи,
В них вже два роки немає роботи.
Я не на пляшку і не з прихоті граю,
На навчання так собі заробляю.»
Люди, люди, чому ви про прекрасне забули?
А скажіть, коли-небудь ви Штрауса чули?
Міцно стиснуті губи, не тремтять більше руки
І лунають в вагоні чарівні, дивні звуки.
Заповітні мрії
В серці в нас у кожного жевріє надія,
Що коли-небудь здійсниться заповітна мрія
Мрія Президента
Мріє, мріє Президент звечора до ранку,
Де б його дістати скатерть самобранку?
Мрія депутатів
Мріють депутати, де б знайти нитки,
Щоб уміли зашивати в бюджеті дірки?
Мрія жінки
Ви думаєте я жінка? Не жінка, я робот
Мені б руки, як у мавпи, як у слона хобот,
Щоб могла не по мішку, по тоні носити,
Тоді мені було б легше в світі жити.
Мені б зуби, як у вовка, як у кота спинка,
А щоб називалася я вільна українка.
Мрія злодія
Все б віддав і наречену красуню блондинку,
Аби хтось мені дістав шапку-невидимку.
Мрія зоотехніка
Якби нам корову з оленем схрестити,
Щоб могла, ніби олень вона в лісі жити,
Щоб кормів не добувати, не виготовляти,
Щоб могла сама себе вона годувати.
Локша на вухах
Прибіг кум до мене, надутий, сердитий,
Збентежений, наляканий, а може й побитий
Що трапилось, любий куме, що ти утнув?
Біжиш, ніби шилом хтось у сідниці ткнув.
Балачками про пенсію там когось допік,
Що побили, нашугали і ти ледве втік.
Я і сам тебе учора ледве не побив
Бо промовами своїми вже насточортів.
Бив себе кулаком в груди, так вже розпинався
Президента в одне місце цілувать збирався.
Казав, будуть в тебе гроші, бо ти ветеран
Навіть запропонував піти в ресторан.
Тільки кажу тобі куме, тільки не в обиду,
Щось не бачу я тих грошей по твоєму виду.
Мабуть, коло пошти Настя тебе упіймала,
І всю твою пенсію приватизувала.
Е не кажи, мовить кум, Настя хоч й сварлива,
Але вона слово держить, вона справедлива.
Попередню пенсію, каже на сім’ю
А те, що добавили в кишеню твою.
Тільки куме справи тут якісь дуже дивні,
Бо добавили мені аж цілих два гривні.
Настя мовить, не дивуйся, тут немає дива,
Вистачить з тебе в місяць одна пляшка пива.
Наш розумний Президент іще не сказився,
Він не хоче, щоб мій любий чоловік розпився.
За життя ганьби такої куме, мені не було
Наді мною регочеться все наше село
Кажуть, мало добавили, які нехороші,
А ви локшу з вух продайте, і будуть вам гроші.
