Щоб дізнатися про таке незвичане мистецтво, як художнє килимарство, ми завітали в гості до самої героїні статті — Ніни Токової. Вона вже чекала гостей, а її дім зустрів журналіста теплим домашнім затишком.
Господиня провела нас до кухні, де на столі уже чекав готовий до перегляду товстий альбомчик з купою ескізів. Жінка розповіла, як почалася її дорога в світ мистецтва.
— Після закінчення 8 класів у школі села Дівоче Поле Кіровоградської області я думала йти в судову систему. Хотіла навчатися на суддю. Але один хлопець мені підказав, що є художнє училище в Решетилівці, де, зокрема, навчають і художньому килимарству. Я в школі малювала і стінгазети випускала, то вирішила спробувати спочатку варіант з училищем. Бо малювати мені подобалося і, головне, виходило. Без зайвих зусиль вступила до училища. Та, мабуть, не стала б тим, ким є тепер, якби не було на початку життєвого шляху її головної натхненниці — заслуженого майстра народної творчості Надії Бабенко. Вона була її класним керівником. Жінка каже:
— Цієї талановитої людини немає з нами вже близько двох років. А тоді, пам’ятаю, як почала навчатися, я дивувалась і захоплювалась нею. Вона сяде і почне малювати ескіз килима. І так у неї те гарно виходило, і правильно, і в кольорі, і з уже продуманими деталями, а до того ж — швидко! Здавалося, той олівець сам малює. Я захоплено спостерігала за нею. І мені так захотілося вміти. Тож, дивлячись на це дійство, і собі теж почала пробувати малювати ескізи. І… виходило. Звичайно, не так ідеально. Але виходило.
Відучившись в училищі два роки, Ніна Іванівна в 1977 році пішла працювати в тій же Решетилівці на фабрику ім. Клари Цеткін. На той час це була велика фабрика. Тут працювали 300 чоловік плюс «надомниці». Там був надзвичайно широкий спектр вибору народних промислів. І на той час вироби їхньої фабрики возили навіть на численні виставки за кордон. Три місяці пропрацювала на фабриці робітницею. Пізніше — два роки творчим майстром. Потім чотири з половиною роки навчалася у Вижницькому училищі декоративно-прикладного мистецтва. По закінченні Ніну Токову призначили головним художником-килимарником на тій же фабриці ім. Клари Цеткін. Вона розробляла не тільки рослинні, але й геометричні орнаменти для комплектів килимків на дивани, крісла,у машини. Ніна Токова розповідає і цікавий випадок з того відрізку життя:
— Пам’ятаю, як до нас на фабрику приїздила пані Раїса Кириченко. Приїхала з своїм чоловіком на «Волзі». Спеціально для неї я розробляла малюнок на спідницю: на чорному тлі розташовувалося переплетення білих і червоних ниток. Окремо для неї виткали цей оригінальний виріб. Я її бачила і по телевізору в тій спідниці.
Пропрацювавши на фабриці ще декілька років, Ніна Токова переїхала у Нові Санжари, до чоловіка. Говорить, що якби не одруження, то так і лишилася б у Решетилівці. Невдовзі народився син Віталій. Ніна Іванівна пригадує:
— Коли народився син, то було найменше часу на ткання килимків. А коли йому виповнилося років три, почала потрошку, потрошку більше робити килимки.
Зараз майстриня дуже інтенсивно займається творчістю: тільки з’явиться вільна хвилина, так і сідає за станок. Її картини неодноразово виставлялися на мистецьких виставках Полтави, Києва. А нещодавно побували навіть у Польщі.
Жінка говорить, що їздить виставляти свої роботи на щорічний Сорочинський ярмарок. Там люди можуть і помилуватися виробами, і купити. Ніна Токова каже:
— Одну з моїх робіт оцінив пан Олег Тягнибок. Це був килим «Соняшники». Він йому дуже сподобався. Цю роботу і купив.
Жінка згадує, що полтавська мистецька делегація дарувала її роботу королю Швеції. Тепер килимок «Полтавські мотиви», напевно, прикрашає собою королівський палац.
У Нових Санжарах жінка практично не виставляє робіт. Більш як за 20 років життя у містечку вона експонувала свої роботи не більше трьох разів. Говорить, тому, що у цьому не дуже зацікавлені люди. Та й робіт її ніхто не купить.
Після розмови про виставки ідемо знайомитися з робочою кімнатою художниці-килимарниці. Там панує не стереотипно-суцільний творчий безлад, а лад і спокій, творча атмосфера. Жінка сідає за станок, на якому вже витканий фрагмент малюнку. Бере у руки гребінку, щоб підтягувати нитки вовни на станку і розповідає:
— Ця гребінка в мене хтозна відколи. Он навіть зубчик відлетів. Треба б інший, але де його знайти? Хіба доброму столяру показати, то може б і зробив.
Далі ділиться секретами мистецтва:
— Килим зробити — діло довге і кропітке. Щоб зробити метр квадратний килимка, потрібно сидіти над ним близько місяця по 3-4 години на день. І йде на нього десь півтора кілограми пряжі.
Чому так довго? Майстриня розповідає, що потрібно попередньо намалювати ескіз бажаного для килима малюнку масштабом 1:10. Продумується все у кольорі і в деталях. Потім робиться шаблон у натуральну величину виробу. До вибраної з ескізу гами кольорів фарбує відповідну кількість ниток з овечої вовни. Саме фарбування відбувається за допомогою спеціальної фарби. А результат кольору закріплює звичайною оцтовою кислотою, щоб не линяло. Потім засновується ниткою станок і починається робота.
Майстер відмітила, що створений на такому станку малюнок виходить двохсторонній. Жінка бере готовий килимок і демонструє, повертаючи малюнок то однимбоком, то іншим. Справді, малюнок з обох сторін однаковий(!).
З матеріалами інколи сутужно доводиться: беруть нитки, де прийдеться, бо їх далеко не скрізь продають. Найчастіше нитки купляють у Чернігові.
Раніше Ніна Токова ткала і великі килими розміром два на три метри. А зараз — не більше квадратного метра. Бо великі килими потребують величезної кількості часу. Та й не кожен може дозволити собі їх купити.
За час творчості Ніна Токова намалювала більше ста ескізів узорів для килимків.
Жінка ділиться і планами на майбутнє:
— Хотіла б зробити ще декілька виставок. Але для цього потрібно близько двадцяти килимів. А щоб їх зробити, необхідні значні витрати на матеріали. До того ж, потрібно вкласти багато праці і часу на них.
Послідовників такого прекрасно мистецтва в Нових Санжарах, на жаль, немає. Ніна Токова розповіла, що давно мріє про те, щоб навчати цьому мистецтву дітей. І матеріали знає де брати, і станок зробити нескладно. Є і бажаючі повчитися, але потрібне приміщення. Прохання жінки про надання приміщення постійно відхиляє уже котрий начальник відділу освіти, посилаючись на те, що жінка не має педагогічної освіти. Майстриня говорить:
— Уже і син виріс, а питання все стоїть на місці. Здавалося, що цього року щось і заворушилося з його вирішенням, але знову затихло. З таким станом речей скоро і мені не захочеться когось вчити.
