Зимового суботнього дня група давніх товаришів зібралась на полювання на зайця. Взяли зброю, трьох мисливських собак породи лайка, завантажились в «УАЗика» та й виїхали на простори Кобеляччини. Ну і, як завжди буває у таких випадках, не забули й про добрі сумки з провізією. Звичайно ж, прихопили не лише термоси з чаєм, а й пляшки з більш міцними напоями.
Полювання вдалося на славу. Цьому сприяла погода (сіяв невеличкий сніжок, було трішки морозно), добра робота лайок та хист і майстерність мисливців. Уже по обіді кожен мав гарного трофея. «Пошабашивши», втомлені і зголоднілі, всі поспішили до «УАЗика». Розмістившись у автомобілі, дістали з сумок та рюкзаків домашні припаси і розпочали трапезу. Кожен намагався похвалитись смачненьким та викладав продукти на спільний стіл. За чаркою та закускою швиденько розв’язались язики: мисливці один поперед одного почали розповідати про свої подвиги і трофеї. Більшість мисливців навіть не звернули уваги на те, що один із компанії свої припаси приховав, накривши рюкзак полою зимової куртки. Чомусь не побажав чоловік ділитися з гуртом. Певне, вирішив зекономити. Та в процесі частування втратив пильність, а його хитрість «розкусив» інший учасник застілля. Він висмикнув із рюкзака заховану пляшку та й почав із неї частуватися. Хитрун, захмелівши, врешті-решт пробалакався: «Оце і в мене така пляшка!» І почув у відповідь: «Так це ж твою і п’ємо!» Потрібно було бачити вираз обличчя занадто кмітливого мисливця. Скандалу влаштовувати він не став, натомість спробував забути неприємну ситуацію, почавши занадто налягати на горілку. Як кажуть, пив усе, що наливали. У результаті — добряче захмелів. Сп’янів до такого стану, що навіть, вийшовши справити нужду, не помітив, що робить це проти вітру. А змокрілий одяг «списав» на дію вітру та снігу.
Поїхали ми додому. По дорозі я навіть придрімав. Прокинувся від штурханів. Це мене будив водій. Захлинаючись сміхом, водій сказав: «Ану мерщій подивіться назад». Побачене вразило: прямо в салоні «УАЗа» сп’янілому хитруну стало зле. І він «видав на гора» все, що перед тим з’їв і випив. А собаки — що з них взяти — взяли та й з’їли залишки тієї трапези. Усе це відбувалось під дружний регіт інших мисливців.
Але доки доїхали додому, всім стало не до сміху. Точніше, був і сміх, і гріх. Наївшись всього отого, що видав із себе наш товариш, лайки вже й «лика не в’язали». Собаки настільки сп’яніли, що їх довелось виносити з машини на руках. Самі йти вони не могли.
А на ранок у наших лайок настало жорстоке похмілля. Вони жалісливо скиглили та дивились у очі мисливців винуватими очима. Про полювання із ними й мови не могло бути. Натомість винуватець «собачої пиятики» був як огірок — веселий і бадьорий. Воно й не дивно, він же свій алкоголь собакам віддав.
Ще й тепер, через багато років, учасники того полювання без посмішки цей випадок не згадують.
