Неділя. Ранок. На годиннику за десять хвилин восьма. Люди поволі тягнуться на базар. Ще здалеку доноситься весільна музика. Здається, що це звуки баяна. Підходимо ближче, переконуємося, що так і є. Не доходячи до базару, біля магазину «Автозапчастини», на холодній плиті сидить чоловік середніх літ. І жваво, ніби розігріваючи холодне повітря, грає на баяні.
Він то стукає ногою в такт музиці, то тихенько підспівує. І у нього це виходить дуже живо і душевно. Люди, оцінивши це, підходять до чоловіка і кидають — хто гривню, хто пригорщу копійок. Бабуся років за сімдесят зупиняється ще за метрів вісім від музиканта. Повільно дістає гаманець і так само потихеньку витягує гривню старечими, тремтячими руками. І, пройшовши декілька кроків, кидає гривню в імпровізований мішечок вуличного музиканта. Чоловік дякує і бажає щастя. Дехто з людей проходить мимо з презирливим чи байдужим поглядом. Але чоловік на це не зважає, а все грає. Вдивляється кудись, немов би бачить щось, чого не видно нам. Може чоловік бачить якусь веселу забаву або гучне весілля. Можемо лише здогадуватися. Ще хвилину погравши, зупиняється — відпочиває. У вісім годин починають дзвеніти церковні дзвони. Чоловік, завмираючи, слухає. Дослухавши, поволі бере баян у руки і знову починає грати веселу музику. Коли він на хвильку перестає грати, підходимо до чоловіка. Музика охоче розповідає про себе і водночас потихеньку грає на баяні:
— Я родом з Західної України (відчувається західноукраїнська говірка — авт.). Мама в мене була циганка, а батько українець. Я метис. Але національність — це не головне. Не важно, яка вона в людини. Головне — це здоров’я. Як здоров’я нема, то ні це, ні інше вже не грає ролі. Раніше я грав у селі на електробаяні в клубі, а потом воно все розвалилося. Ще на весіллях грав. А на електробаяні отак натискаєш клавіші, а воно само грає. Легше було грати, чим на цьому баяні. Грав і на таких інструментах, як електроакордеон, електропіаніно.
Доки ми розмовляємо, чоловіку продовжують кидати гроші. Один з перехожих простягнув гривню і запитав, чи не холодно нашому герою. Той подякував, сказавши, що не холодно. Після цього музика продовжує розповідати далі:
— У мене син хворіє. Йому 25 років. Такий красивий хлопець виріс, — посміхається чоловік.
Після цих слів на лице героя насувається сум і чоловік продовжує розповідати:
— Тільки син сім років лікується у Черкаській області. Туберкульоз у нього. У мене ще було дві дочки і дружина, але жінка вмерла від туберкульозу в 36 років. І дві дочки поховані в Драбинівці. Одна не дожила декількох днів до шістнадцятиріччя.
По мірі розповіді чоловік переходить з весільних на журливу, повільну музику.
— А старша, — говорить далі, — любима моя доця, вмерла в 19 років.
Говорячи це, чоловік витягує паспорт, де за палітуркою вставлене фото дочки — молодої вродливої довговолосої дівчини. У чоловіка в очах стоять сльози. Ховає паспорт у внутрішню кишеню куртки і, відволікаючись від сумних думок, переходить на іншу, менш гірку, тему:
— А це на весілля приїжджав. Грошей вже немає. А треба ж і доїхати назад, у Черкаську область, і сину привезти продуктів. Бо йому треба харашо питатися, бо при туберкульозі треба їсти харашо.
До чоловіка підходить бабуся і дає із словами: «Сину на ліченіє».
— От бачите, жінка знає, що в мене за біда. Знають мене. І хворіє син оце, шо рік тому, шо зараз. Однаково йому не краща. А якби так раніше операцію зробили, то було б лучше. А так, хтозна коли його ждати кінця. Мені Господь дав багато пережити, але то, видно, так треба… Шо і це треба пережити.
На цій ноті ми прощаємося, а чоловік і далі грає весільних пісень. Дивлячись в далечінь — несе в серці журбу, а людям дарує веселу музику.
