Днями розмовляв зі своїм товаришем, який живе та трудиться в Росії. Власне, він і громадянином цієї держави є. Говорили про все, у тому числі й про політику. Мимоволі звернув увагу на зміни в настрої росіянина, коли мова зайшла про їх лідерів. Ще два роки тому він, як і більшість громадян сусідньої держави, ледве не з священним трепетом висловлювався про Путіна і Медведєва. Нині від того пієтету й сліду не залишилось. Він зрозумів, що ці люди є далеко не лідерами нації, тим більше, не беззаперечними моральними авторитетами. Вони звичайні ставленики великого олігархічного капіталу. Причому, цілком можливо, що й не російського.
Між тим, в Україні, частина політиків якої мавпує чужий досвід, стиль життя і керівництва, явно чи приховано намагаються розвинути ностальгію за колишнім Радянським Союзом. Коли все було дешево, коли всі були рівні, коли більшість найактивнішого і найдієвішого населення були просто молодими і щасливими людьми.
Згодьтеся, досить часто в розмовах навіть досить молоді і самодостатні люди ностальгують: «А тоді було краще, жити було веселіше». Таки дійсно — було веселіше. Тому що молодість і юність припала на ті часи. А у всьому іншому… Якщо радянська система й мала якісь переваги, то хіба що у безкоштовній медицині й освіті. У більш якісних продуктах харчування. Які, щоправда, потрібно було примудритися купити.
Та й неможливе справжнє відродження Радянського Союзу. Можна поновити всі старі свята, позавішувати всі державні установи червоними стягами, безкінечно організовувати всіх і вся на суботники та іншу неоплачувану трудову повинність, досягти повного і суцільного «одобрямсу» серед депутатів і мовчазної покори у населення. Але ж головного вже немає. Адже не прапори, не дружба народів, не одна єдина керівна і спрямовуюча партія були найголовнішою із ознак Союзу. Власність тоді яка була, пригадуєте? Правильно — державна і колективна. А зараз яка? Тоді будували комунізм. А нині що будуємо?
Давайте дивитись правді в очі. Будуємо ми капіталізм у всіх його реаліях. Будуємо невміло, через пень-колоду. Напевне тому, що архітектори, всі як один, із радянським, а то й компартійним минулим. У радянські часи їх би за сьогоднішні досягнення якщо б не розстріляли, то на Соловки точно б заслали. А зараз нагороджують всілякими званнями та депутатськими мандатами.
Так що, ностальгія так і залишиться ностальгією. А червоні прапори та дошки пошани — ілюзією. Обманом для того, щоб не платити зароблені чи заслужені гроші.
Читайте також:
