Мешканка села Попове пережила війну, голод та відбудову. Через багато років вона готова поділитися своїми спогадами про те життя, якого ми не знали.
Меланії Василівні Сіренко 77 років. Вона ходить, спираючись на два ціпки, але має гарну пам’ять і гострий розум. Принаймні, епізоди зі свого життя, які відбувалися шістдесят чи сімдесят років тому, вона пам’ятає дуже добре.
Налог платили за все — і за землю, і за дерева. Пам’ятаю, як я була маленькою, на кожен двір накладали податки. У рік треба було здати 700 кілограмів м’яса, 700 штук крашанок, 200 літрів молока. З кожного двору потрібно було здати свинячу шкуру. Хоч є у тебе свині, хоч нема — все одно маєш здати. Платили і за землю, і за дерева. Ходили нищими…
Від німців нас захистив Бог. Коли у село приходили німці, вони палили деякі хати — партійних активістів, колгоспників. Під’їхали і до нашої хати, один уже хотів піднести факел під стріху. Мого дядька жінка знала німецьку і почала прохати їх не палити. А бабуся стала на коліна і почала молотися Богу. Разом із нею молилися інші люди. І Бог почув їхні молитви — німці поїхали і не стали палити хат.
Вода замерзає — а ми бовтаємось. Жити було важко. У кого батько хоч був, тим легше. Мого убили у перші дні війни. Тому працювати я почала з 7 років. Разом з іншими дівчатами вибирали плоскінь із прядива. Щоб його вимочити, вкидали у воду. Надворі холодно, вода замерзає, а ми по черзі бовтаємось.
Часів не було, у школу часто приходили вночі. Часів у нас у хаті не було. А взимку вранці ще темно. То бабуся нас, бува, побудить та й каже: пора йти. Ми встаємо голодні і так, не ївши, йдемо до школи. У нас був такий фонар — ставили у кабак пляшку із олією, запалювали гніт і так світили та йшли. Приходимо до школи, а вона закрита. А воно чи то 2, чи 3 часа ночі. Назад іти далеко, то ми чекаємо, доки прийдуть прибиральниці. Вони відкриють, запалять соломою піч. А ми у ту солому, що складена, позариваємося і спимо.
Із школи приходили голодні, і вдома їсти не було. Із школи прийдемо, а їсти вдома немає. Усе тоді носили продавати на базар, щоб вторгувати на налог. Та бабуся все одно нам щось придумувала. Насмажить насіння із коноплі, зрбить вурду, додасть юшки з буряків. Хліб був лише кукурудзяний. А ще з неї робили кукурудзяну лемішку. Така добра — я б і зараз її їла!
Зерно возили у Кобеляки. Колгосп як збере урожай, то повен клуб навезуть зерна. Потім валка із десяти підвод із ним їде на кобеляцьку станцію. Зерно було, а люди бідували. Пригадую, мама прийде з роботи, а ноги обмотані якимись ганчірками — обувачки не було.
У 47-му був голод. Мене тоді взяли у колгосп імені Тельмана виконавцем. Я бігала по людях і розносила повідомлення з вимогою заплатити налоги. На тих, хто не платив, накладали пеню. А людям було не до того, їм їсти було нічого. Щоб хоч щось їсти, варили кандьор — кашу із побитим качанинням.
У 7-му класі пішла робити у колгосп. Послали нас до коней — щось возити. А ми ростом малі і не можемо хомут надіти. Подруга плаче, а я вилізла на гарбу і наділа. Тоді інша біда — як же дишло прив’язати? Потім і цьому навчилися. Потім ще робила на фермі, годувала скотину. Вила як підіймаєш, то у тебе наче всередині все вилазить. А ще, пригадую, у колгоспі були воли, багато волів. Ними орали. Ставили пару, один звався борозенний, інший — підручний. Оце якщо місцями їх переплутаєш, то будуть розходитись у різні боки, аж поки не поставиш правильно.
Хату построїли удвох з дідом. Ми з моїм дідом, як зійшлися, у нас хата була, як у Шевченка — глиняна, під соломою, ледь купи трималася. В один день задня стіна впала просто на вулицю. Тоді дід каже — будемо будуватися. От ми вдвох цю хату й збудували. Копали глину, робили саман. Він зводив, а я помагала. Потім, як підріс син, і йому збудували.
Проробила санітаркою 55 років. Я на пенсію пішла у 90-му. Та й то не відпускали — прохали іще попрацювати. Це я зараз із двома паличками ходжу. А весь вік бігала і трудилася чесно. У мене три похвальні грамоти, звання «Ударник соціалістичної праці».
Діда паралізувало, коли побачив, як розвалюють колгоспи. Він цього винести не міг. Це ж усе людськими руками було зроблене. А його розтягли, лишили самі розвалля. Та за таке Кучму треба було повісити головою вниз.
Треба, щоб у Верховній Раді не було багачів. Зараз в Україні все є. Нема тільки доброти і любові. Ті депутати тільки гризуться між собою, про народ не думають. А як же їм думати? Багатий бідного ніколи не зрозуміє. От коли не буде там багачів, тоді можна буде жити.
А ти пожив би, синок, як я. Зараз Тігіпко по телевізору розповідає, як вони гарно зробили реформи. Та що пенсіонерам не так погано живеться. Ти б пожив, синок, як я, тоді й говорив би…
