14 грудня в Україні відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. До числа цих учасників належать сотні тисяч наших співвітчизників. Це ті, кого нарекли «ліквідаторами».
У той час вони менш за все замислювалися про небезпеку для свого здоров’я. Головним для них було виконання свого обов’язку перед державою. Наслідки праці у Чорнобильській зоні проявились через деякий час: скільки ліквідаторів пішли з життя, скільки із них уражені різними хворобами.
Дев’ятнадцятирічну Наталію Маслянікову, жительку Кобеляк, направили у зону відчуження через півтора місяці після аварії працювати поваром-кондитером у Чорнобильському ОРСі. Кафе, у якому їй довелось працювати, називалось досить символічно — «Казка». Виразно, живо, немовби вчора, жінка розповідає про своє піврічне перебування у Чорнобилі.
— Після закінчення кулінарного технікуму нас направили на роботу, — починає свою розповідь Наталія Анатоліївна. — На путівці було написано «Чорнобильський ОРС». На той час ми зовсім не розуміли, куди саме нас направили. Ми думали, що нас направлять у Київ працювати у ресторанах. Ми приїхали до Києва і знайшли фірму, котра нам видала направлення на роботу. Наступного дня, після ночівлі у столиці, нас відвезли до Чорнобиля. Коли приїхали у зону відчуження, то побачили перед собою зовсім не ресторани. Нас поселили у гуртожиток і показали місце роботи. Там ми з дівчатами працювали у їдальнях, зроблених із заліза. Тричі на день годували хлопців, що ліквідовували наслідки аварії. Мене зараз уже також називають «ліквідатором». У Чорнобилі я пробула півроку. Працювали по п’ятнадцять днів. Вахта така була, — наголошує Наталія Анатоліївна, — п’ятнадцять днів працюєш — стільки ж вдома відпочиваєш.
— А чи знали ви про ступінь небезпеки?
— Та ми молоді тоді були, по дев’ятнадцять років нам було, — відповідає жінка. — Дивним для мене було те, що коли ми заїжджали на територію Чорнобиля і виїжджали звідти, у мене з носа текла кров. Багато хлопців просто падали на моїх очах, непритомніли. А я більше не відчувала нічого. У нас роботи було багато. У три години ночі йшли і тільки о дванадцятій ночі поверталися зі зміни. Спали всього по дві години на добу. Зате за нашу роботу платили великі на той час гроші і харчували дуже добре.
— А чи вразило вас щось у Чорнобилі на той час?
— Та нам ніколи було щось бачити! Дивним для мене було те, що горобці величезні літають, отакі! (показує розмір з долоню, — авт.) На ялинках голки довжелезні росли, сантиметрів по тридцять! Бачили, що у місті туман постійно стоїть. Ну та що ми розуміли тоді? Це я пропрацювала там півроку, а знаю, що люди після аварії ще два роки туди їздили.
— Наталіє Ататоліївно, а якими-небудь засобами захисту вас забезпечували?
— Та де там? (сміється — авт.) Нам давали морську капусту та горілку. Капусту я до цього часу терпіти не можу! Ще давали на груди вішати спеціальні олівці, які вимірювали рівень радіації. Та хто на них дивився, коли людей не вистачало працювати?
— Перебування у Чорнобилі відбилося на вашому здоров’ї?
— Та звичайно! Здоров’я тепер нема. Для нас поїздка до Чорнобиля була романтикою. А тепер така романтика, що зуби без болю випадають! Просто захитався — і випав. А нервова система взагалі розхитана.
— А як ваша сім’я поставилась до відрядження у Чорнобиль?
— На той час у мене власної сім’ї ще не було, я жила з батьками. Ну кричали вони, та й що? Мама дуже хвилювалась і не пускала мене на роботу. Та я тоді на це не зважала.
— Пільги зараз отримуєте від держави?
— У певній мірі так. 50 відсотків за комунальні послуги сплачую, 150 гривень на місяць дають на харчування. Коли син навчався в училищі, йому давали 15 гривень на день. Тільки не знаю на що! На банку молока навіть не вистачить.
— А держава якось віддячила вам за вашу роботу?
— Так. У мене є чотири грамоти! Та хіба це можна назвати подякою? Ще іноді пропонують путівки до санаторіїв.
— А пенсію по Чорнобилю отримуєте?
— Ні, мені ще рік до пенсії. Зраз мені 44. Це раніше було, що жінки отримували пенсію у 40, а чоловіки у 45. Яку мені призначать пенсію — я не знаю. Хоча б те, що є, не відмінили.
— Чи підтримуєте чорнобильців, що мітингують по Україні?
— Звичайно, свої права потрібно відстоювати. Для прикладу, афганці хоча б смерть у очі бачили, а чорнобильці її не бачили. Пам’ятаю, коли після повернення додому лежала в лікарні, бо мені дуже погано стало. Я бачила хлопця, якого привезли з Чорнобиля. Він був повністю оранжево-червоним. Три дні пробувши у лікарні, він помер. Для мене це було шоком. Слава Богу, що син у мене народився живим та здоровим, — завершила свою розповідь Наталія Маслянікова.
На сьогодні багато хто вважає, що аварію на ЧАЕС вдалося ліквідувати переважно завдяки тому, що тодішній уряд не рахувався з людськими життями, багато яких було принесено у жертву заради приборкання «мирного» атома. Та назавжди героями у нашій пам’яті залишаться вогнеборці, пілоти, військовослужбовці, лікарі, міліціонери, водії — усі, хто, незважаючи на небезпеку, рятував світ від атомної катастрофи.
