Лист до редакції
Біблія застерігає нас: бійтеся байдужого. А народ розшифровує це застереження і говорить: «Бійтесь ворога, він може вбити, бійтесь друга, він може зрадити, але найбільше бійтеся байдужого…» І що ж це за страхіття таке? Це відсутність у людини елементарних почуттів поваги, щирості, доброти. Це невміння співчувати чужому горю, бути милосердним, відчувати чужий біль. Це неспроможність прийти на допомогу, підтримати в лиху годину, порадити, заспокоїти. Усе це — симптоми тяжкої хвороби, яку і називають байдужістю. На жаль, зараз ця хвороба набула статусу епідемії, найчастіше хворіють нею представники влади, чиновники, депутати. Але найгірше те, що, через байдужість влади, іноді й ми проявляємо байдужість, не бажаючи того. Частенько буває, що помирає людина, з якою колись працював, навчався чи служив, і жодної про те інформації. Потім зустрічаєш близьких покійного, байдуже розмовляєш, іноді жартуєш і не знаєш, що завдаєш лише більшого болю і гіркоти втрати, а дізнавшись правду, носиш у собі почуття провини і караєшся, ніби скоїв злочин.
Днями був свідком такої події. Сидить на базарі жіночка і заливається гіркими сльозами, нещодавно помер її єдиний синок, єдина радість, єдина надія. Матері здається, що про її горе знає і тужить увесь світ, а тут підходять одні, другі знайомі і з добрим наміром питають, як справи, як здоров’я і, обов’язково, як Павлик? (Хороший був хлопець). Цим питанням знайомі ніби жменями сиплять сіль на невиліковну рану материнського серця, ніби брудними чобітьми топчуть згорьовану материнську душу. А все через те, що у міської влади немає 5-10 гривень на некролог. Це ж дрібниці, копійки. Щороку в Кобеляках помирає до 200 чоловік, отже, витрати на некрологи складуть лише 2-3 тисячі на рік. Це значно менше, ніж міські чиновники отримують на відпочинок і оздоровлення. Ми щороку лише декларуємо скорочення чиновників на всіх рівнях, а фонд зарплати постійно збільшуємо. То чому ж не вистачає бодай на некролог тим, хто зробив вас головами, секретарями, тим, хто створив матеріальні блага, якими ви користуєтесь, пропрацювавши по 40-50 років?
У крайньому випадку, можна обійтися і без бюджетних коштів. Домовитися із власниками районних газет про зменшення ціни на некрологи від влади. Редакція від цього лише виграє за рахунок значного збільшення передплатників. Можна друкувати по кілька некрологів у одній рамці — так, як постійно, сердечно та щиро вітаємо чиновників і депутатів з днем народження. Хоч, як на мене, то вітати потрібно не з тим, що ти колись народився, а з тим, що ти зробив. На жаль, ми давно забули про тих, хто своєю працею прославляв Кобеляцький край.
Можна створити фонд «Доброти» чи «Світлої пам’яті», звернутись до порядних підприємців, які не відмовлять у добрій справі, звернутись до партій, які незабаром витрачатимуть мільйони на «лапшу» для виборців, аби ми знову вибрали до Верховної ради олігархів і мільярдерів. А вони визначатимуть для нас прожитковий мінімум, бо хто, як не вони, проживаючи на закордонних віллах, знають, як прожити на 800 гривень, віддавши по 400-500 гривень за їхній газ і електроенергію. Це все балачки про те, що в містах некрологи не актуальні. У містах — можливо, але Кобеляки з десятьма тисячами населення не більші від деяких сільрад. Та сільради з мізерними бюджетами знаходять кошти на повагу до своїх виборців. Отже, міській владі не вистачає лише грошей на некрологи і бажання, щоб не сказати — совісті.
Та Бог з нею, з владою. Хтось із мудрих сказав, що будь-яка влада — це засіб чи механізм для гноблення. Цікаво інше: а де оті депутати, яких обирали у кожному окрузі, найкращого з 5-10 кращих, які клялися нам у любові і вірності, обіцяли захищати наші права і обов’язки? Де ваші зустрічі з виборцями, де депутатські запити, де звіти про виконану роботу? Вісімдесят відсотків кобелячан взагалі не знають своїх депутатів. Ще цікавіше — а де ж оті партії, які, в буквальному розумінні, билися за кожен голос, за кожен бюлетень? Ось для чого ми їм потрібні. А покійники… вони не голосуватимуть. А чому не набрати на комп’ютері і роздрукувати на принтері чи ксероксі листівки з межами округів з закріпленими за ними депутатами, з інформацією про адресу чи бодай телефон, де можна зустрітись чи куди звернутись? Та чому б і районним депутатам і партіям не поширити таку інформацію. Невже також не вистачає грошей і паперу? Тоді чому перед виборами «бабло» летить, як гуси у вирій, папір витрачають десятками тонн — в кожну щілину розсовують газети, портрети, листівки, буклети. І кожен зі своєю брехнею. Підприємці скаржаться, що під час виборів узагалі зникає попит на туалетний папір, чомусь виборці надають перевагу листівкам та портретам. Очевидно, саме тим місцем визначають оцінку кандидатів.
А щоб не було так, давайте домовлятись, бути толерантними, взаємно ввічливими: ми поважаємо владу — влада поважає нас. Давайте пригадаємо ті часи, коли на білбордах і в інших місцях висіли не портрети кандидатів і представників влади з брехливими обіцянками, а яскраво розмальований «Моральний кодекс будівника комунізму».
Ми давно не будуємо комунізм, та моральні якості ніколи і нікому не зайві. Тоді у нас їх виховували і навіть змушували розвивати. У кожній установі, у кожному магазині висів транспарант: «Ніщо не коштує так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість, повага, доброта».
