Сергійко народився і виріс у малесенькому селі поряд із Кобеляками. Три класи закінчив у сільській школі. А потім її закрили як неперспективну. І він перейшов на навчання до однієї з міських шкіл. Вона зустріла хлопчика не надто привітно. Ні, навчався він нормально, зірок з неба не хапав, але й двієчником не був.
Але з перших днів став у класі таким собі парією, покидьком. У школі ж, як і у всьому суспільстві, діти діляться на касти. Є там брахмани, майже небожителі, є звичайні роботяги-шудри. Є й недоторкані, тобто ті, хто знаходяться нижче нижчого, навіть нижче плінтуса. До них ставляться із зневагою, з ними намагаються не спілкуватися, їх принижують при будь-якій нагоді.
Сергійко став у класі недоторканим. Усе — через запах. Хлопчик ріс у бідній сім’ї. Батько працював у сільгосппідприємстві, мама — прибиральницею на одному із міських підприємств. Та навіть ця низькооплачувана та непрестижна робота була в них не завжди. А немає роботи, то й немає грошей. Вони жили в старенькій сільській хаті з пічним опаленням. Топили дровами та вугіллям. Через це вся будівля, а з нею і одяг, і тіло людей просякли специфічним, не надто приємним запахом. Нібито нічого страшного, і не смердить, але… Так пахла бідність. Цей запах одразу відчули однокласники, їх батьки, вчителька.
Молода педагог, випускниця вузу, в якому, згідно із навчальною програмою, вивчають «педмайстерність», не придумала нічого кращого, як ізолювати новенького від інших учнів. Його посадили за парту одного. А якщо в класі хтось балувався, порушував дисципліну, то до нього почали застосовувати вельми специфічне покарання — садили за парту до Сергійка. А той мовчав, терпів, лише одного разу вдома розплакався і розповів про все батькам. Мама теж плакала, а батько лише розвів руками. На газове опалення у них грошей не було.
Одного разу про недоторканого хлопчика дізналась Олена. Її син Іван теж вчився у цьому класі. Їх сім’я була заможною, батьки займались бізнесом. І за неофіційним кастовим принципом належали до брахманів. У їх домі пахло мандаринами, вишуканими парфумами та дорогими сигарами.
Олена не пішла до директора школи, не закотила істерики горе-вчительці. Вона просто сказала своєму Іванкові: «Із завтрашнього дня ти сидиш із Сергієм. Заперечення не приймаються». Іван морщив носа, але не послухатися сувору мамку не зміг. За рік хлопчики встигли подружитися. Й Іванко із радістю рапортував мамі: «А Сергійкові батьки собі велосипеди купили… А в Сергія нова куртка». Ні, запах бідності нікуди не зник. Але Сергійко вже не був недоторканим.
…Історія ця невигадана. Вона дійсно трапилась у Кобеляках. Ту вчительку, напевне, вже ніхто і ніщо не навчить, не виправить. А от двоє хлопчиків і їх батьки залишились людьми. Незважаючи на запах бідності.
