Якось, прийшовши зі школи, наш синок похвалився, що відтепер він записався у футбольну команду і ходитиме тренуватися на стадіон. Звичайно, ми, як і всі нормальні люблячі батьки, заохотили дитину, підтримали її. Адже розуміли, що заняття спортом нічого, крім користі, йому не принесе.
Це було сорок років тому, у сімдесятих роках минулого століття. Тоді, з легкої руки молодого тренера Миколи Луценка, із хлопчаків 62–63-го років народження була створена футбольна команда «Факел». Боже, скільки справжніх, непідробних емоцій було у юних футболістів. Тут і гордість за те, що ходять на тренування до Луценка, тут і радість від перемог, і сльози після поразок.
Пам’ятаю, як команда їздила на дитячий футбольний турнір у Мукачево Закарпатської області. Один із учасників розповідав, що перед грою у нього і його товаришів підгиналися коліна, трусилися ноги. Адже хлопці із якихось Кобеляк приїхали на республіканські змагання. Але Тренер для кожного знайшов потрібні слова, всіх упевнив у своїх силах. І хлопчаки зібралися з духом та виграли 3:1. Я й зараз пам’ятаю імена тих юних футболістів. Це — Валерій Луценко, Микола Протас, Володимир Калитка (Нікадон), Сергій Борисюк (Мурка), Леонід Бабич (Льопа або Мюллєр), Сергій Покидько (Покидя), Вадим Мусієнко (Муся), Сергій Варич (Бамбула), Сергій Братанов, Володимир Лєбєдєв, Борис Чичка, Григорій Тригубенко, Володимир Косенко, Володимир Кириченко. По різному склалися їх долі. Немає в живих Гриші Тригубенка. Загинув Льоня Бабич, ціною власного життя рятуючи інших. А інші дожили до піввікового ювілею, стали гідними батьками. Є серед них і підприємці, і вчителі, і водії, і керівники. У багатьох уже не лише діти, а і внуки ганяють м’яча на футбольних полях. Але впевнена, що у всіх цих колишніх хлопчаків-футболістів у сімейних архівах зберігаються фото. Ті, на яких вони усміхнені й урочисті. Радісні чи засмучені. І всі разом, всі у футбольній формі. І всі — з Тренером.
Скільки таких фотографій зберігається у кобеляцьких хлопчаків? Ні, не десятки, а сотні, а можливо і тисячі. Саме стількох футболістів вчив азам цієї всенародної гри Микола Іванович. Він учив не лише фінтити, віддавати пас чи бити по воротах. Луценко вчив відповідальності, прищеплював дисципліну і почуття обов’язку. Курити, пити? «Та ні, ви що, я ж до Луценка на треніровки хожу!», — так у сімдесяті, восьмидесяті, дев’яності, двохтисячні говорили хлопчаки своїм батькам, друзям, одноліткам. Займатись футболом було, як нині кажуть, престижно. І не в останню чергу тому, що тренування проводив Микола Луценко. Для Кобеляк він дійсно є видатним Тренером, Людиною і Педагогом.
Миколі Івановичу вже вісімдесят. Він не тренує, а лише дивиться футбол, вболіває за своїх дорослих і юних вихованців. У нього купа всіляких грамот, дипломів, звань та відзнак. Та, напевне, найвища відзнака — оті тисячі фотографій, які зберігатимуться десятиліттями, а можливо й віками. Де всі — веселі, безтурботні. І — з Тренером.
