Як відомо, у кожного народу, ба, навіть у кожної людини, є свої власні уявлення про Діда Мороза. Одні звуть його Санта Клаусом, інші Пер Ноелем або навіть Йолопуккі. Єднає всіх цих персонажів із чудернацькими іменами одне — вони є символом віри в Добро, у краще, у те, що ось тобі, такому гарному, пухнастому і слухняному, дадуть подарунки. Просто за те, що ти є, що ти живеш, ворушишся, до чогось прагнеш і на щось сподіваєшся. А ще — віриш у казку.
Нам, дорослим, вірити у казкового Діда Мороза важко. Інколи — навіть неможливо. Ми знаємо, що ніщо в цьому світі не дається «на шару». Богу й тому потрібно молитися, бити поклони, ходити до церкви. А тут якийсь дядько з бородою і в червоній шапці — раз і надає тобі цукерок за віршик, що розкажеш навіть з підказками. І ми вже не віримо. Бо знаємо, що за все потрібно боротися, потрібно тяжко працювати або вміло дурити. І якщо й прийде до тебе дядько у гарному костюмі і з гарною Снігуронькою, то звуть його зовсім не Дід Мороз, а візит його має чітко визначену ціну.
Так думав і автор цих рядків. Аж доки цього року не поїхав святкувати Новий рік у Пирятин. І там дізнався, що мій друг Вовка є Дідом Морозом. Він зовсім не такий помпезний, артистично-безтурботний, як той кіношний чи мультяшний персонаж. У нього — ріст метр шістдесят три з кепкою, дружина, донька, купа болячок і проблем. І навіть інвалідність по хворобі він у цьому році отримав. Ну ніякої тобі казкової романтики. Але він живий, реальний. І коли вночі 31 грудня у «дідморозівському» вбранні та з мішком цукерок Вовка вийшов на центральну пирятинську площу, до нього, як по команді, пішли і побігли діти. І ось уже навіть виникла черга бажаючих розказати віршика, поздоровити рідних і близьких, сфотографуватись із Дідом Морозом. А коли в його торбі закінчились цукерки, то вже батьки, а то й просто сторонні глядачі, як ті добрі чарівники, наповнювали й наповнювали її. І навіть не зовсім твереза Снігуронька на декілька хвилин забула, що її забрали з-за столу, що у родича «день рождєнія», і взялася за свою основну функцію — допомагати Дідові створювати щастя. І нехай воно, те щастя, нібито й чуже, нехай і кількахвилинне. Але воно живе, реальне. Відтепер я знаю, що Дід Мороз таки є. І звуть його Вовка.
