Домашні котики та собачки — наші найперші та найвірніші друзі.Та лише у тому разі, коли вони щеплені від сказу. У протилежному випадку ці милі домашні тварини можуть не лише захворіти самі, але й… убити свого хазяїна.
Приводом для написання цього матеріалу стали два випадки, які трапилися днями у Новосанжарському районі. Неподалік Руденківки чоловіка вкусила лисиця, а у Малій Перещепині іншого громадянина покусав єнот.
Про сказ, його причини та способи боротьби із ним ми розмовляємо із начальником управління ветеринарної медицини у Новосанжарському районі Зоєю Ащеуловою. Вона з гордістю повідомляє, що за минулий — 2011 рік — випадків сказу у тварин в районі зафіксовано не було. При тому, що у сусідніх Кобеляцькому, Решетилівському та Машівському районах сказ виявляли.
У 2009-му на Новосанжарщині також не фіксували захворювання тварин на сказ. А от у 2010-му один випадок захворювання був.
— На сказ захворіла нещеплена мисливська собака, — розповідає Зоя Анатоліївна. — Вона бігала по лісу, напевно, якась тварина її вкусила і заразила. Ця собака прибігла додому і покусала свого господаря та його сина. У той же день вона здохла, а обом потерпілим протягом місяця довелося колоти вакцину проти сказу.
Відсутність сказу у районі — це, насамперед, результат великої роботи спеціалістів управління ветмедицини. Вони ведуть роз’яснювальну роботу в пресі та по радіо, розповідають мешканцям району про правила поводження з дикими та домашніми тваринами. Але, звичайно ж, найбільш дієвим засобом для боротьби із появою сказу є щеплення. Протягом 2011-го року ветеринари щепили проти сказу 3000 голів ВРХ; 400 голів дрібної худоби (кіз, овець); 6600 собак та 4700 котів.
Крім цього, для щеплення м’ясоїдних дикої фауни (лисиць, єнотів, борсуків) було використано 30634 дози вакцини.
— Вакцинацію ми проводимо у два етапи — навесні та восени, — продовжує Зоя Ащеулова, — ці вакцини, у вигляді таких невеликих кубиків, розкладаємо у місцях найбільшої міграції тварин. Якість проведеної вакцинації оцінюємо через проведення контрольних відстрілів. У цьому нам допомагають районні мисливці. Для контролю відстріляли 20 лисиць навесні та 20 восени. Провівши аналізи, ми можемо з’ясувати, чи їла ця конкретна лисиця нашу вакцину. Зараз уже можна сказати, що наша весняна кампанія мала позитивний результат — більшість відстріляних тварин мали у крові антитіла до збудника сказу. Щодо осінньої, то ще проводяться необхідні аналізи.
За словами начальника управління, ветеринари, виконуючи свою щоденну роботу, буквально ходять по лезу ножа.
— І це не порожні слова, — запевняє Зоя Анатоліївна, — адже ми постійно контактуємо із біоматеріалом, із тваринами, яких щепимо. Одного разу у Лелюхівці мене вкусила кішка, яку я щепила. І чотирнадцять днів я була під карантином — чекала, чи та кішка помре, чи виживе. Якщо виживе — значить, не хвора на сказ і мені не треба проводити вакцинацію. Доки минули ці два тижні, я думала з розуму зійду — це був просто жах!
Та історія, зрештою, закінчилася добре. Але так буває не завжди. Цього року в Україні від сказу померло троє осіб. При цьому кусали їх не якісь дикі тварини, а звичайні домашні улюбленці — коти та собаки, не щеплені від сказу.
— Ви розумієте, люди ж не завжди звертаються у нашу службу, коли їх кусають дикі чи домашні тварини, — пояснює наша співрозмовниця, — думають — та заживе. А якщо людині, зараженій сказом, вчасно не надати лікування — її чекає неминуча смерть! Тому я дуже дивуюся, коли власники домашніх тварин відмовляються їх щепити. Невже вони не бояться за своє життя і життя своїх дітей, які постійно контактують із цими тваринками?
На сказ може захворіти як домашній кіт чи собака, так і представники дикої фауни — ті ж таки лисиці чи єноти. Хворі тварини відзначаються нетиповою поведінкою. Вони перестають боятися людей, підходять до людського житла чи інших приміщень і намагаються напасти на тварин чи людей, щоб їх укусити. Як пояснили ветеринари, такий біологічний механізм передачі вірусу сказу. Він, потрапляючи до організму однієї тварини, ніби змушує її через укус передати збудника іншому організму. Після захворювання на сказ заражена тварина неминуче помирає. І дуже добре, якщо перед смертю вона не встигає нікого покусати.
Якщо вас укусила якась домашня чи дика тварина, вам необхідно одразу ж звернутися до управління ветмедицини у Новосанжарському районі, яке знаходиться за адресою: Нові Санжари, вулиця Ветеринарна,5-а; тел. 3–17–43; 3–11–52; (050)304–28–24.
— Я хочу звернутися до мешканців району і застерегти їх не брати до рук диких тварин, не намагатися їх погладити чи сфотографуватися з ними. Адже це може привести до укусу вас твариною і можливої передачі сказу, — зазначила начальник управління. — Хочу попрохати мисливців, щоб вони повідомляли нам про будь-які випадки нетипової поведінки тварин, щоб ми могли одразу оперативно відреагувати.
Що ж робити, якщо вас все ж таки вкусили? Наприклад, той-таки домашній улюбленець — кіт. Якщо тварина жива, її поміщають у карантин на 14 днів. Карантин означає, що кіт сидить у клітці й ці два тижні не може з неї кудись піти. Якщо за цей час котик не помирає, значить сказу немає у нього, а отже — і у вас.
Якщо ж вас покусала тварина, приміром, та ж лисиця, і її одразу ж убили, то на вас у будь-якому разі очікує щеплення досить агресивною вакциною, яка зможе побороти збудник сказу у вашому організмі. До речі, за словами ветеринарів, сьогодні уколів від сказу у живіт (якими нас часто лякали у дитинстві) вже не роблять. Вакцину вводять у передпліччя, але укол все одно дуже болючий і неприємний.
Майже розвіяли ветеринари ще один міф. Про те, що усі хворі на сказ тварини панічно бояться води. Насправді, води бояться лише деякі види. Наприклад, корови. А коти і собаки, хворі на сказ, перестають пити приблизно за день до своєї загибелі. А от люди, яким передали збудник сказу, води дійсно бояться. І хворобу цю у них часто звуть не сказом, а по-науковому красиво — «гідрофобія».
Наприкінці нашої розмови Зоя Ащеулова ще раз звернулася до свідомості мешканців району.
— Це ж не складно привезти до нас свого котика чи собачку, або запросити спеціаліста додому і зробити йому безкоштовне щеплення?! — запитала Зоя Анатоліївна. — Щоб потім не хвилюватись за своє здоров’я і життя своїх рідних.
